Наші Воїни Світла

СПРАВЖНЮ ВІРНІСТЬ І ВІДДАНІСТЬ НІЧИМ НЕ ПІДКУПИТИ

— Бухта, у якій курсував наш морський тральщик «Черкаси» на озері Донузлав (Автономна Республіка Крим), називають ще «Долиною 9 вітрів». У вітру тут свої закони.  Його «ігрові викрутаси» з прапором на флагштоку були причиною його частої заміни. — Почав свою розповідь Леонід Васильович Хоменко , житель села Секретарка, — юнак, якому трохи більше 20-ти років. Він ще у березні, проходив службу у Криму в лавах Військово-морських сил України. Продовжуючи бесіду, Леонід згадує. — Коли останній раз у середині березня міняли пошарпаний вітрами прапор ВМС України, подивився у вічі своїх друзів. Не можливо словами передати той блиск їх очей, той бойовий дух, який панував у ті дні на нашому судні. З душі зривною хвилею виривалося незбагненне досі почуття: «Ми — козаки, ми сильні духом». Згадувався дідусь, який був прикордонником, його принцип: умерти, але не здатися.

Під час розповіді Леоніда енергетика патріотизму заряджала все навколо. Він ділиться своїми враженнями про події у Криму, з перших днів, коли ще ніхто не розумів, що відбувається на території АРК.

— На початку березня з палуби ми спостерігали, як військові іншої армії розгортають свої позиції на березі. Вони спостерігали за нами, переговорів ніяких не вели. Потім надійшла інформація, що у Севастополі захопили українські кораблі «Тернопіль» і «Луцьк». Згодом нам стали пропонувати перейти на бік Російського флоту. Та наша команда разом із командиром вирішили бути вірними присязі. З Міністерства оборони надходив наказ: «Тримайтеся і не піддавайтеся на провокації». Минуло близько двох неділь і після захоплення штабу Військово-морських сил, росіяни нам поставили ультиматум – здати зброю, або прийняти присягу на вірність Росії. Нас всіх зібрав командир і кожному дав право вибору. Але рішення було одностайне: у нас одна Батьківщина — Україна і лише їй ми присягали на вірність.

Найважчим був інформаційний тиск. Ми мали змогу дивитися лише канали Росії. Нам передавали, що на материку, не залежно від нашого вибору, нас уже вважають зрадниками – це були важкі дні. Але навіть у думках ми не могли допустити, що приймемо іншу присягу.

Дуже зворушливою і теплою була підтримка від кримських татар. Навіть у дні облоги вони знаходили можливість передати нам продукти харчування та воду. Підтримували нас з берега, збираючись групами, вигукували: «Україн-ський флот — сила», говорили, що своїх дітей будуть виховувати на наших прикладах, а ще передали нам татарський прапор. Для нас це було безцінним. Були і прикрі моменти. Згадується, як літня жінка, мабуть росіянка, кричала, що українських військових настав час  розстрілювати…

Росіяни поставили ультиматум до 9 години 21 березня здати судна. Але  команда «Черкас» не погодилася брати участь у такій ганьбі, як здача.  Було прийнято рішення спробувати вийти з озера Донузлав, відтягнувши спочатку один із затоплених росіянами кораблів, які перекривали вихід у море, аби звільнити фарватер. Команда, зачепивши судно тросами, намагалася відтягнути його, але, на жаль, «Черкасам» не вистачило потужності, хоч все ж  затонуле судно трохи зрушили.  Від тральщика “Чернігів”, якого ми кликали на допомогу, допомога не надійшла. Нас постійно дезінформували, що всі кораблі здалися. Але невдовзі ми побачили трайлер «Генічівськ» з українським прапором. Коли надійшла інформація про можливий захват нашого тральщика, аби не допустити штурму, нам не можна було стояти на місці, тому довелося близько доби ходити по озеру у різних напрямках. Команда продовжувала триматися. Але було дуже велике бажання вийти з облоги, і захищати нашу Батьківщину.

Трохи згодом наш командир корабля капітан 3-го рангу Юрій Федаш довів до особового складу завдання, для здійснення спроби  проходу між затопленими кораблями. Прохід був запланований на ранок. (Не можу сказати, який то був день. Ми перебували в особливому вимірі). Вранці густим туманом тральщик попрямував до виходу в море. Нам майже вдалося протиснутися у невеличкому проході, залишалося близько 10 метрів і ми б вийшли в море… Але тральщик зачепився за троси. Туман розсіювався. Поки ми відчіплювалися, російські кораблі прийняли бойову стійку, були готові зустріти нас боєм, якщо не припинимо рух. До нас з моря підходив російський буксир і ударами в корпус, у лівий борт, виштовхував “Черкаси” на мілину. Для того, аби врятувати екіпаж і корабель, довелося відступити назад.

Наш бойовий дух був на високому рівні. Ми не просто команда, ми — злагоджений організм, який готовий був боротися доступними методами до останнього… Ми відчували єдність, і це було здорово. —  З особливим почуттям гордості  говорив про своїх друзів і весь особовий склад Леонід.

Ще три доби не вдавалося російським військам захопити «Черкаси». Остання спроба штурму відбувалася за участю двох вертольотів Мі-35 і трьох катерів. Окупанти пробралися на борт «Черкас», а його екіпаж забарикадувався всередині і не здавався. Чулися постріли і вибухи. Зрештою, нападникам вдалося вивести з ладу систему управління тральщика, і буксир «Ковель» Російських ВМС відтягнув його до причальної стінки 5-го військового містечка.

Екіпаж українського тральщика “Черкаси” у переговорах із російськими військовими відстояв свої вимоги, щоб прапор ВМС України не був спущений з корабля, поки його не покине останній український військовослужбовець. Російський прапор було піднято, але прапор України не спускали до ранку.

Військовослужбовці Росії були враженні стійкістю екіпажу тральщика. Російська сторона пообіцяла мужньому особовому складу «Черкас» повернути їх корабель. В усі часи достойний супротивник завжди заслуговував поваги. Леонід Хоменко і його друзі з тральщика «Черкаси» з нетерпінням  чекають повернення на корабель, адже він став їм рідним  домом, а екіпаж — сім’єю.

— Я повернуся, щоб захищати свій дім – свою Батьківщину від непроханих гостей. – Впевнено зауважив Леонід Хоменко.

Розповідь Леоніда, його впевненість, почуття патріотизму і єдності надихають. Думається, попри всі негаразди, з такою молоддю ми непереможні. Адже у такий відповідальний час ними, як і юними нахімовцями, як і студентами університету ядерної енергії із Севастополя  керували не матеріальні блага, а честь і відданість Батьківщині. Сьогодні і наші кривоозерці, мобілізовані до війська на  навчальні збори, демонструють свою готовність  захищати Вітчизну.

Життя доводить, що у будь-якій ситуації вибір є, і він — за кожним із нас. Нині боротьба ведеться у кожній душі. Розуміння і оцінка того, що відбувається в Україні,  прийде з часом. Але свій вибір ми робимо сьогодні.

Дивлячись кінострічки про воєнні роки, нам легко сказати, хто правий, хто винен. Ми підтримуємо тих, хто захищає рідну землю, і недолюблюємо тих, хто, чекаючи від окупантів кращого життя, щасливішої долі, ставав поліцаями.  Ворожий солдат, яким би він не був у нашій уяві ідеальним, завжди буде агресором на нашій Батьківщині. Агресору байдуже, щасливі ми чи ні, його цікавлять лише задоволення власних амбіцій. У фільмах все зрозуміло цей — патріот, а цей — зрадник. А в житті виявляється, що патріот – це не завжди той, хто всім серцем любить вишиванку і хліб-сіль на рушнику, а той, хто готовий, як Леонід   з товаришами із тральщика «Черкаси» і багато інших українців, захищати свій дім, свою Батьківщину, від непроханих гостей.

Як би старше покоління не ставилося до молодих людей, говорячи різне про їх поведінку, але сьогодні саме вони, молоді українські хлопці та дівчата, показують всьому світові приклади любові до Батьківщини, яка виходить із глибин душі і серця, підіймаючи пласти сили козацького духу, закладені десятками поколінь нашого волелюбного роду. І дяка тим матерям і батькам, які виховали патріотів, достойних громадян України.

Н. БЕЛІНСЬКА, газета “Кривоозерщина” від 5.04.2014

ЗА КОДЕКСОМ ОБОВ’ЯЗКУ І ЧЕСТІ, З ВІРОЮ В СЕРЦІ

Нічна тиша огорнула село. Сон коронував все довкола.  І у мовчазній бездонності до небес з материнського серця підносилася молитва, сповнена наймогутнішою силою – любов’ю. Молитва про сина- воїна… «Дай йому, Боже, сили проти ворогів його душі, щоб завдяки Твоїй пресвятій благодаті він зберіг святу віру. Пресвята Діво Маріє! Віддаю його Тобі під Твою могутню опіку. Вкрий його своїм святим омофором не випускай з-під нього, доки не повернеться назад.»

Молячись за свого сина Олега, у Наталії Павлівни Чемерпільської перед очима пробігає його дитинство. Ось у 1993 році він вимогливе немовлятко, а ось вже малюк, який прагне самостійності. – Я сам, – впевнено звучало з вуст малого Олега, і вперто син намагався досягти цілі.

Школярик… Його пустощі були приводом походів матері до школи. Маючи добру пам’ять, втім він був на «ти» лише з тими предметами, що його цікавили, на них і зупиняв свою увагу.

А ще з дитинства Олег був працьовитим, прагнучи підтримувати свою матусю та сестру Тетяну. Прикладом натхненної праці були люблячі дідусь і бабуся Павло Петрович та Галина Федорівна Чемерпільські. Як і дідусь Олег мріяв осідлати «металевого коня» – бути трактористом. Отримав від свого старшого наставника практичний багаж знань, допомагаючи лагодити техніку.

Викликала інтерес і стрільба. Перед очима матері її «меткий стрілок» – невисокого зросту хлопчак із подарованою дядьком «воздушкою».

… Хто знав, що мине з десяток років і ці навики стануть у пригоді Олегу Олеговичу Бездітному…

… Закінчивши Кривоозерську ЗОШ І-ІІ ступенів №1 Олег, втілюючи свою мрію, пішов навчатися до Кривоозерського ПАЛу.

На порозі дорослого життя, вже будучи загартованим армійською службою, Олег як і більшість молодих людей ставив собі питання: ким бути і яким бути. Як не загубити в людському потоці свою індивідуальність? Як не піддатися лінощам, слабкодухості і у повсякденному мілководді не потрапити на гачок байдужості.

Тож подолавши стихію пошуків і сумнівів, юнак зрозумів, що він хоче від життя. У 2013 році Олег Олегович підписав контракт із Збройними Силами України, і 79-та окрема аеромобільна механізована бригада прийняла новобранця.

З того часу він просто живе за кодексом обов’язку і честі, наділяючи себе правом приймати важливі рішення, правом нести відповідальність, правом шукати вихід навіть там, де його немає. Відчуває себе відповідальним за слабшого

Здавалося, що життєва дорога розстелилася рівненько, ген аж до видноколу. Та події 2013-2014 років повернули її у зовсім інший бік.

У березні 2014 року з початку анексії Криму головний сержант взводу Олег Бездітний у складі своєї бригади ніс службу у Чонгарі. Але то був лише початок. Потім перший бій з агресором під Красним Лиманом… І далі бій за боєм – Савур-могила, Зеленопілля…

Ті жахливі подій під Зеленопіллям, де українська армія понесла колосальні втрати, де було місиво із обгорілих тіл (в числі яких був і загиблий наш земляк Олександр Ладиженський) та палаючої техніки, коли стікали кров’ю пораненні бійці (серед них і Вадим Федосєєв), на сторінках газети наші земляки – захисники України згадували неодноразово. Кожен з цих спогадів – пережиті миттєвості пекла довжиною у вічність.

…Тієї ночі з 10 на 11 липня 2014 року у складі 79-тки до табору дислокації Зеленопілля  прибув і Олег Бездітний. Вже було близько 4.30 ранку. Бійці отримали наказ розташовуватися. Олегові так захотілося зігріти душу хоча б чаєм. Він, залишивши всі речі на військовому транспорті, яким добиралися, вирушив на пошуки окропу. Водночас відговорив змореного товариша лягти відпочити прямо перед технікою. Так Олега та його товариша Господь відвів від місця, від якого через мить не залишиться нічого…

Через кілька хвилин Олег відчув біль у нозі, запаморочення, втратив свідомість. А потім – страшенний гул, непреривний «градний» дощ, осліплюючі спалахи і запах заживо згорілих людей… Техніка, на якій прибув особовий склад, з якої щойно зіскочив сержант була розбита. Речі Олега згоріли. Дякувати Господу він був живий. Лише контузія та осколочне поранення в ногу. Але це просто сказати «лише»… Ось так поранений, час від часу втрачаючи свідомість, дві доби Олег Олегович разом із своїми побратимами допомагав ремонтувати техніку. Адже найперше намагалися відправити в тил важкопоранених, на жаль, багато з них загинули: одні не отримавши допомоги, інші дорогою до військового госпіталю…

Врешті боєць добрався до Дніпропетровського госпіталю через Запоріжські медичні заклади.

Кажуть, Господь молитвами рідних оберігає воїнів. А за Олега молилися бабуся, мати, сестра, хоча ніхто з них не знав, де в той час був їх рідний. Лише, коли він не виходив на зв’язок, як кажуть, через десяті руки, дізналися, де їх Олег, а з новин – що там сталося. Вже будучи у Запорізькому госпіталі, поранений зміг зв’язатися з рідними. До порятунку сина підключився батько. Він забрав його із Дніпропетровська і влаштував у Миколаївський госпіталь. Тут Олег Олегович проходив лікування та реабілітацію. За підсумками ВЛК його комісували.

В період лікування сержанту повернули вцілілі речі – документи. Всередині військового квитка всі сторінки були обгорілими. На диво, вціліла обкладинка, за якою були вставленні іконки. Їх не торкнувся вогонь.

Комісуючись сержант відправився у свою частину. Поспілкувавшись із командиром, незважаючи на поранення (осколок з ноги і досі не витягли), Олег не міг залишити своїх товаришів і залишився на службі. А материнська молитва супроводжує Олега всю його дорогу.

79-а окрема десантно-штурмова бригада в числі тих, що знаходяться в самих гарячих точках на сході України. Не оминув цей тернистий шлях і Олега Олеговича. Під час утримування Донецького аеропорту він супроводжував медичні автомобілі, котрі перевозили поранених. І цей шлях, дійсно, можна назвати дорогою життя. Не один раз при перевезенні наших бійців «швидкі» обстрілювали. Медики рятували бійців в екстремальних умовах. Ночами доводилося їхати без освітлення, аби ворог не примітив.

Захищаючи Україну та побувавши у боях з 2014 року, Олег більше, ніж раніше, думає про життя, його цінність і вразливість. Особливої цінності набули почуття дружби. Разом зі своїм другом  пліч-о-пліч йдуть стежиною воїна, керуючись девізом десантників «Ніхто крім нас!». А слова пісні «Мой друг»: «…ты не бросишь, не предашь … мы с тобой как прежде рядом, … за меня ты жизнь свою отдашь, мой друг», як ніколи актуальні для нашого земляка. За ці роки багато його товаришів-однополчан поклали свої життя, захищаючи Вітчизну… Світла їм пам’ять.

Найсильніше бажання для воїна, аби швидше настав мир. А далі? А далі він так само впевнено, з вірою в серці буде кермувати човном власної долі, а не просто борсатись безпорадно у річці під назвою Життя.

Наталія БЕЛІНСЬКА.

Військова дисципліна поєднана із жіночою чарівністю

Жінка, яка виявляє бажання служити в армії, стикається із певним песимістичним ставленням до такого пориву. На кожному етапі, починаючи з перших розмов вдома, до направлення в навчальні центри та у військову частину. Частіше жінці радять сидіти вдома, глядіти дітей і готувати їсти. На кожному етапі жінка має доводити, що вона може і хоче служити, і що справді вона прийняла свідоме, зріле рішення.

У суспільстві, в якому деякі чоловіки до цього часу живуть за принципом «моя хата скраю», проста українська жінка проявляє справжню мужність і героїзм, вставши на захист своєї батьківщини, і вона гідна поваги і захоплення.

За інформацією віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе станом на кінець 2016 року в лавах ЗСУ служить більше 17 тис. жінок -військовослужбовців, що становить приблизно 8,5% від загальної чисельності військовослужбовців.

За даними міністерства оборони у лавах Збройних сил України немає жінок-генералів, але налічується 62 жінки-полковники, 257 підполковників та 360 жінок у званні “майор”. За час антитерористичної операції 630 жінок нагороджені відзнаками Міністерства та Генштабу.

Серед 17 тисяч жінок-військовослужбовців є і наші землячки – Аліна Яржемська, Людмила Маліборська, Ірина Гнатенко, Ольга Єрмакова. Вони милі і чарівні але з вольовим характером, як кажуть, можуть дати фору не одному з тих чоловіків, які з острахом дивляться на службу у ЗСУ.

Тоді ще 29-річна  Людмила Маліборська із села Берізки у 2015 році виявила бажання підписати контракт із ЗСУ.  Місцем служби її стала військова частина, що дислокується у Дачному. Прийнята була на посаду повара. Влаштувавшись, винайняла квартиру і забрала із села своїх двох діточок. Старший Мирослав пішов до школи, а менший Володимир до дитячого садка.

Наприкінці вересня минулого року Людмилу направили на навчання у сержантську школу. Тепер вона молодший сержант інструктор їдальні.  У планах Людмили служити і надалі, навчатися, та навіть отримати офіцерське звання.

Її оптимізм та енергія заряджають позитивом, водночас її жіночність поєднуються із відповідальністю та дисциплінованістю і допомагають бездоганно виконувати свої обов’язки.

Тож нехай щастить нашим землячкам, які обрали стежину військової служби.

Н. БЕЛІНСЬКА