Жінка на війні – це вже подвиг

 

Спливають роки, народжуються і виростають нові покоління, все менше залишається тих, хто пам’ятає злочини фашистів зі свого трагічного  досвіду. Але пам’ять про тих, хто брав участь у Другій світовій війні, лишається нетлінна. Поряд з чоловіками на фронтових дорога воювали жінки та дівчата.

                                                  Юлія Сергіївна Крисюк – Ільїна 

Родом з с. Луканівка. З перших днів війни була на фронті. За освітою фельдшер, старший лейтенант медичної служби, потрапила в батальйон аеродромного обслуговування. Наприкінці 1941 року працювала хірургічною сестрою в польовому госпіталі. Військова частина відступала  з боями в глиб країни. Чимало поранених бійців і командирів довелося рятувати і повертати до життя. Давала свою кров, аби врятувати поранених. Доводилось працювати цілодобово. Особливо, коли наші війська наступали. Потім з фронтом йшли на захід. Смоленськ, Вітебськ, Орша, Прибалтика … Госпіталь пересувався слідом за фронтом. Одного разу, коли госпіталь розгорнувся в приватному будинку, почувся крик немовляти на горищі. Юля Сергіївна по драбині піднялася на горище і побачила жахливу картину. Молода жіночка, яка тільки народила немовля – хлопчика, лежала мертвою. Начальник госпіталю запропонував Юлії Сергіївні, щоб вона усиновила малюка, бо ж його знайшла першою. Вона на той час була одружена з шофером військового госпіталю Олексієм Івановичем Ільїним. Подружжя одразу погодилося. Юля Сергіївна відвезла синочка, якого назвали Володимиром, до своєї матері Євдокії Дмитрівни в с. Луканівка, а сама знову повернулася на фронт. Перемогу зустріла на узбережжі Балтійського моря в Польщі.                                                                                                    Після демобілізації в 1946 році разом з чоловіком повернулися додому, де їх радо зустрічали дворічний синок Володимир та матуся. Ніхто з багато чисельної родини не знав, що хлопчик прийомний. Аж коли він закінчив одинадцять класів, Юля Сергіївна, яка завезла його в м. Харків до  вищого військового льотного училища, розповіла директору училища про долю  свого сина.  Володимир Олексійович став курсантом, успішно закінчив училище, отримав військове звання, воював в Ємені. Проживав і працював в м. Пугачові разом з дружиною та сином. Нині його вже немає в живих.                                                                                                                                Юля Сергіївна працювала все життя в центральній районній лікарні медичною сестрою. А після виходу на заслужений відпочинок була медичною сестрою в СПТУ № 38. Мала статус ветерана війни та праці. Нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За  відвагу», «За Перемогу над Німеччиною».  Мала трудові відзнаки.                                                                                                                Юлія Сергіївна та Олексій Іванович народили, виховали, вивчили ще дві доньки Людмилу та Тетяну (нині покійна). Подружили їх в пари, діждались внуків. Людмила проживає з сім’єю в Миколаєві. В районному історико-краєзнавчому музеї на стенді «Вони кували Перемогу» є фото Юлії Сергіївни Крисюк-Ільїної.

Партизанська мати Ніна Ксенофонтівна Чернецька-Щербата, жителька с. Мазурове, забезпечувала хлібом бійців Савранського партизанського загону. Випікала по 80 – 100 шт. паляниць. Ніні Ксенофонтівні допомагали її діти. Майже щодня зустрічала людей від керівників підпілля Івана Гуртового та Лесі Новошицької. Партизанська пекарня працювала безвідмовно. Та знайшовся зрадник. Він вказав стежинку  жандармам до підпільників. Ніна Ксенофонтівна годувала  партизан – це був її вклад у Велику Перемогу. Війна забрала життя у її  чоловіка, брата і сина.

Олександра Федорівна Мамалига . Народилась в с. Макарівка на Житомирщині. Після школи закінчила Бердичівське медучилище, працювала в с. Поташне на Вінничині. Та війна перекреслила дівочі мрії.                                                                Майже три роки була медсестрою в партизанському загоні «Буревісник», який базувався в Савранському лісі. Молода  дівчина під кулями й осколками бомб винесла з поля бою не одного пораненого партизана. За мужність і відвагу О.Ф. Мамалига нагороджена бойовими  орденами Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни та медалями. В повоєнні роки Олександра Федорівна до останнього дня життя трудилася в Секретарському   фельдшерсько-акушерському пункті.

 Валентина Федорівна Мокряк.  Після закінчення 7 класів Курячелозівської школи проживала в м. Одеса. Пішла добровільно на фронт, закінчила курси парашутистів, навчилась володіти зброєю. Була висаджена десантом в Савранському лісі, де Валентина стала розвідницею у партизанському загоні. А коли їх загін об’єднався з Радянською Армією, служила в батальйоні аеродромного обслуговування. Вона разом з чоловіками мужньо боролась на фронті. Жінка на війні – це вже подвиг. В післявоєнний період проживала в смт Криве Озеро разом з дітьми та внуками.                                                                                                                               У суворі дні громадянської війни, в роки  Другої світової війни партизанила до Перемоги, воювала на фронтових дорогах наша землячка Ганна Іванівна Баландіна – кавалер орденів Вітчизняної війни 2-го ступеня, «Знак Пошани», багатьох медалей. Після війни працювала головою районного комітету Червоного Хреста.

 Катерина Леонтіївна Козлова була мобілізована в армію в липні 1941 року. Служила  в Махачкалі. Звідти фронтова дорога привела її до Європи, де й зустріла Перемогу. Доводилось виконувати безліч робіт, допомагати медсестрам, куховарила, доглядала поранених. Нагороджена орденом Вітчизняної війни та багатьма медалями.

Атоніна Василівна Гулько – зенітниця. В січні 1943 року, коли точились жорстокі бої за Сталінград, вона пішла добровольцем на фронт. Пройшовши підготовку в зенітно-артилерійському полку, Антоніна потрапила на фронт. Вона добре опанувала управління 76-міліметровою гарматою. Бої за визволення Смоленська, Вітебська, Орші, Любліна. І ось Варшава. Зенітки охороняли столицю Польщі від ворожих літаків. Після демобілізації разом з чоловіком повернулись до Кривого Озера. Довгий час працювала секретарем народного суду, контролером на районному ринку. Виростила, виховала трьох дітей.

Все пам’ятає батьківська земля і грім гармат, і визволення день. Ми пам’ятаємо тих, хто в лиху добу, в броні важкій віддав останні сили. Герої Великої Перемоги – це наша вічна пам’ять і шана. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

Юлія БІЛКОВСЬКА, голова районної ради організації ветеранів.

 

Опубліковано у Без рубрики. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь