Лідія Гулько
Історія села Криве Озеро Друге зі спогадами
Друга половина ХХ ст.
Історія рідного краю є предметом,
крапку в кінці якого не ставлять.
Географія. Економічна політика. Склад населення.
Господарська діяльність
Село Криве Озеро Друге знаходиться на Півдні України, в його північно-західній частині. Розташоване на правобережжі річки Кодими. Займає територію від траси Київ – Одеса до села Сирове.
Коли їдеш з Києва чи Умані, то південні кордони Кривого здалеку видно. Вони створені крайніми відрогами Волино-Подільської височини, що мають південно-східне спрямування. На підвищеній території залягають чорноземи зі значним вмістом гумусу. Природно, що її відведено під сільськогосподарські угіддя. Здебільшого це орні землі. Від суховіїв поля охороняють захисні смуги. Дерева добре вкоренилися на родючому ґрунті. Окрім відомих, як от акація, клен, морелі – абрикоси з дрібними плодами, прижилися й менш відомі рослини. Неймовірно вражають високорослі гледичії. Вони мають довжелезні коричневі стручки і ними таємниче шелестять. А пухнастих скумпій в минулому столітті побачиш тільки в лісосмугах. Місцями сухостійна красуня створювала непрохідні хащі.
Рельєф степу Кривоозерщини розчленований ярами і балками. На схилах, що сходять до Кодими, добре розвинена мережа глибоких і довгих круч. Вони вкриті багаторічними травами і чагарниками. Рослини перешкоджають великій воді розмивати стіни і поглиблювати дно крутосхилів.
Найчисленніший народ у Кривому Озері − українці. На укладі їхнього життя відбилися звичаї, традиції та побут інших народів. Серед них молдавани, роми, євреї, росіяни, білоруси.
Після другої світової війни в селі з’явилося багато росіян. У кожного з них своя історія зі світлими і темними сторінками. На схвальне слово заслуговує подружжя Новікових. Петро працював у колгоспі теслею, а його дружина Олена на присадибній ділянці вирощувала квіти. У колгоспі працював Семен Капралов, який прибув до Кривого Озера після служби в армії зі своїм другом, а моїм двоюрідним дядьком, Григорієм Гульком. Одначе спомини багатьох росіян пов’язані зі смутком і гіркотою. Серед них траплялися вбивці дітей, садисти, агресивні алкоголіки, крадії.
У селі осідали роми. Дорослі працювали в колгоспі, а діти відвідували школу. Вони підростали, закохувались у кривоозерських дівчат і з ними одружувалися.
Молодь села Сирове, заселене молдаванами, знаходила собі пару в нашому селі й тут осідала. Так сталося з моєю тіткою Марією, яка побралася з Дмитром Отінком.
Виноградники і сади, без яких неможливо уявити сучасного села, розказують, з’явилися, завдячуючи молдаванам.
Пращурів нашого регіону називають піонерами з вирощування пшениці та жита. І сьогодні їхнім неоціненним досвідом послуговуються українські аграрії.
До 1954 року наше село відносилося до Одеської області. На його території діяло багато колективних сільськогосподарських господарств. До речі, до війни вони були на гарному рахунку. Так, у 1939 – 1940 рр. два колгоспи − ім. Шевченка та ім. Котовського, вийшли на перше місце у районному змаганні з розвитку тваринництва та одержання високих врожаїв цукрових буряків.
У 50-х роках держава проводила політику щодо укрупнення колективних господарств. У 1950 р. колгоспи ім. Шевченка, «Червоний партизан», ім. Котовського, «Нове життя» і «Червона зірка» були об’єднані в один колгосп, який отримав гучну назву − імені Сталіна. Наступного року колгоспи «Червоний прапор», м. Молотова, ім. Ворошилова, ім. Петровського об’єднали в один колгосп ім. Жданова. Він проіснував від 1951 до 1958 і від 1961 до 1987 років.
У лютому 1954 року Кривоозерський район, що відносився до Одеської області, увійшов до складу Миколаївської області.
1958 р. колгосп ім. Сталіна партійні начальники об’єднали з колгоспом ім. Жданова. Новий колгосп назвали «Радянська Росія». У 1961 р. він був розукрупнений на два колгоспи − «Росію» та ім. Жданова. Колгосп «Радянська Росія» після розукрупнення отримав назву «Росія».
Оці два колгоспи «Росія» та ім. Жданова діяли в нашому селі до кінця 90-х років і були досить потужними сільськогосподарськими підприємствами.
Мої батьки і родичі працювали в колгоспі ім. Жданова. До його складу входили землі від села Сирове до моста. На цьому підприємстві працювало все доросле населення, звичайно, крім вчителів, медиків, електриків, чиновників.
Колгоспну землю обробляли тракторами і комбайнами, з чисельним устаткуванням. На полях вирощували озиму і яру пшеницю, ячмінь, овес, жито, гречку, соняшник, кукурудзу, цукровий буряк. У колгоспі діяла бригада з догляду за сільськогосподарськими культурами. У кожну ланку входило кілька десятків жінок, кожна з яких сапою полола бур’яни на плантаціях цукрового буряку, кукурудзи, соняшнику. За однією трудівницею закріпляли до 6 гектарів посівів. Вона їх не тільки прополювала, а й відповідала за увесь цикл вирощування − допоки не вивезуть з поля врожай. Бувало, на полях вже лежав сніг, а жінки обчищали від чорнозему і гички буряки, вантажили їх на машини й відправляли на елеватор.
У цьому колгоспі діяла й садово-городня бригада. В її склад входили жінки поважного віку. Також заохочувались школярі до праці під час літніх канікул. Діти прополювали довгі рядки капусти, огірків, помідорів; збирали на полі зрілі овочі, зокрема кавуни і дині, зрізали капусту. Я разом із подругою Марійкою працювала в цій бригаді. Ми лазили по деревах, зривали на верхівках найкрупніші черешні, а бабусі ходили попід деревами і згинали обліплені плодами гілки. Можливо, цим жінкам було 50-60 років, але їх ми вважали старими. Мене, 12-річну, вражало, що вони були роз’єднані, не дружними. Мені подобалася одна розважлива бабуся з лагідним голосом. Але працювала вона чомусь сама. Самотиною обідала. З нею без бажання спілкувались. Якось у кінці робочого дня, коли бригада заповнила ягодами всі ящики, ця бабуся вголос раділа. «Станемо багатшими, продавши державі добрий врожай.» Одна жінка їй різко відповіла: «Хто розбагатіє? Я, може, моя кума? При чому тут прості люди?» Бабуся на те: «Аякже. Колгосп – це ми. Все тут наше. І поля, і сади, і техніка». Бабусю в очі ця жінка їдко висміяла. Ба, не відчували себе господаркою полів, тракторів, комбайнів. «Своє, − доводила, − це коли сам вирішуєш, шо з врожаєм робити. А ми не вирішуємо і з нами не радяться. Начальство, як схоче, так і поступить.» Я дізналася, що бабуся з лагідним голосом була матір’ю парторга колгоспу ім. Жданова.
Іноді бабусі співали народних пісень. Напевно, серед них були співачки з церковного хору. Бо після народних пісень, завели своїх, церковних. Але на другій чи третій пісні, виконавців обірвав сердитий голос: «Та скільки можна слухати! Годі. Набридло». Жінки почали галасувати, сваритись. Отаке. Додам, після закінчення середньої школу я поїхала до міста. Ніколи вже не їла таких смачних і крупних черешень та абрикосів, як з нашого колгоспного саду.
Багата трав’яна рослинність північностепової підзони дозволяла утримувати у великій кількості тварин: корів, коней, овець, свиней. У колгоспах застосовували відгінний випас, коли отари відганяють у степ. Анатолій, мій двоюрідний брат, працював пастухом такого стада. Сумовито згадував свої пригоди в степу. Я зрозуміла: людині перебувати далеко від населеного пункту серед тварин і без телефону дуже небезпечно. На жаль, служба Анатолія у ролі пастуха закінчилася трагічно: його побив і тяжко скалічив племінний бик, бугай.
В архіві районної газети «Заповіти Леніна» від 05.11.1967 рр. міститься цінна інформація про ресурси вищеназваного підприємства. «Колгосп ім. Жданова – багатогалузеве господарство. Тут є 3201 гектар землі, 1202 голови великої рогатої худоби, 908 овець, 360 свиней, 1400 голів птиці. В артілі добре розвинене рільництво, тваринництво, городництво, садівництво й виноградарство. Колгоспні поля обробляють 19 гусеничних і колісних тракторів, є 13 комбайнів різного призначення.»
Додам, колгоспники вирощували також шовкопрядів. Будиночок з довгими стелажами стояв на горі, між селом і полями, в районі моста. Неподалік був свинарник.
На своїх городах селяни вирощували буряки, моркву, цибулю, капусту, картоплю, гарбузи, помідори, огірки дині й кавуни. Для городини складались ідеальні умови для росту: в міру випадали дощі. До того ж городи вдобрювали гноєм, адже кожна родина тримала тварин: корів, телят, свиней, птахів. Пригадую, кормовий буряк на нашому городі виростав велетенським. Коріння, що випиралися із землі, нагадували перевернуті відра. Дві-три картоплини важили кіло, так само помідори. А листя капусти так розкладалося, що між головками не пройти. Моя мама зрізала капустяне листя по п’ятницях. Вдосвіта другого дня в’ялила його у печі на вогні, підчепивши рогачем. Підготовлене листя служило формою для випікання хліба.
Мій батько вирощував тютюн. Красива, з лапатим листям духмяна рослина. Батько дбайливо її доглядав. Листя сушив, перетирав і зберігав у мішечку, який називав кисетом.
Важку роботу біля землі, приміром розкидання гною, оранку, боронування, виконували чоловіки. Для обробітку ґрунту використовували спеціальні засоби праці: плуги, борони, сапи, лопати, коси, серпи. Продукцію переробляли жорнами, ступами, м’ясорубками, самогонними апаратами тощо.
Жінки займалися здебільшого городництвом. Загортали в землю насіння кукурудзи, гарбузів, кавунів і динь, петрушки і кропу, садили картоплю. Потім доглядали культурні рослини: сапою шарували ґрунт, пололи бур’яни.
Селяни вирощували культури і для продажу. Без цього промислу в селі ніяк. Адже ведення господарства, зведення і утримування будівель потребує чималих коштів. Господарі поповнювали скромний сімейний бюджет, продаючи часник, який садили в березні, та віники, вирощені з віниччя і самотужки виготовлені.
Майже все, що необхідне людині, селяни виготовляли на власному господарстві. Продукти городництва, садівництва і виноградарства кожна родина мала свої. А ще тримали тварин (курей, свиней, корів), від яких отримували молочні продукти, м’ясо, яйця. З цієї причини в селі не було ринку. Надлишки продуктів селяни продавали на ринку, що діяв у центрі Кривого Озера.
Досить активно, але приховано, селяни займалися самогоноварінням. Горілку в Кривому Озері виготовляли з цукрових буряків або цукру. Перший продукт жінки, члени польової бригади, заготовляли з осені. По суті крали його за мовчазної згоди голови колгоспу Бориса Ісаковича Рейдмана. Другий продукт, цукор, отримували (получали) члени колгоспу мішками на трудодні.
У другій половині століття, після війни, спостерігалося пожвавлення в сфері будівництва. Самотужки будинок не поставити. За допомогу господар дякував застіллям, на якому в центрі стояв графин із оковитою. Вона ж виконувала роль валюти: пляшкою платили за вагому послугу.
Поряд із землеробством і скотарством у селі займалися й різноманітними промислами і ремеслами.
У колгоспах працювали кузні, куди селяни зверталися, щоб відремонтувати якийсь предмет, зварити залізні деталі або добре наточити сапу чи косу. Також діяли майстерні з виготовлення дерев’яних предметів: столів, ослонів, трун.
Деякі чоловіки полюбляли восени займатися полюванням. Вони гуртувалися й разом ходили в степ. Мій дядько Гриша зазвичай приносив зайців, великих тварин із сильними ногами і сіро-жовтим хутром.
У нашій річці, яку здавен називають Кодимою, водилися щуки, линки, плітки, в’юни, карасі. Для риболовлі наш сусід Іван Гулько тримав прив’язаного до верби човна; його дружина Антоніна продавала зловлену рибалкою рибу.
Повагою користувалися бджолярі. Пасіку мав колгосп ім. Жданова. Моя тітка Марія Гулько з двоюрідною сестрою Галиною Шлапак здобули професійні знання з цієї професії.
Мій дід Дмитро Софронович Данильченко весною розкладав вулики під вишневим садком. Також облаштував майстерню, де виготовляв на замовлення односельців двері, вікна, столи, ліжка.
Біля крамниць, що в районі моста, жила модна кравчиня, яку звали «Сєня Паюкова». А ще неподалік працювало ательє, де ремонтували і шили одяг на замовлення. Ательє люди називали «Швейною». Але деякі жінки самотужки шили одяг, прикрашали його вишивкою. Наприклад, Параска Болтньова. У юному віці вона потрібні знання для крою і шиття отримала в спеціальному навчальному закладі, в Одесі.
Жінки в’язали крючком із ниток «Кроше» серветки і мереживо. Серветками застеляли полиці серванту, на яких розкладали красивий посуд. А ще спицями в’язали із шерстяної пряжі для дітей одяг, а для себе – шарфи, шапочки і кофти.
У 60-х роках старі жінки з вовни сукали пряжу, яку закручували і змотували за допомогою веретена – тонкої палички. Коли вовни не стало, моя баба Мотря різала на смужки непотрібний і старий одяг. Зі смужок виготовляла довгі вірьовки. Їх фарбувала і сушила. Формувала пасма, які потім відносила сільській майстрині. Вона на дерев’яному верстаті виготовляла рядна.
У другій половині ХХ ст. Криве Озеро Друге являло собою великий населений пункт, жителі якого займалися переважно обробітком землі. У його складі були елементи, властиві для українського села: поселення, головна дорога, центр, церква, школа, клуб, виробничі об’єкти, адміністративні установи. Розташування поблизу районного центру надавало мешканцям багато зручностей і переваг, порівняно з тими, хто жив у віддалених селах Кривоозерського району.
Село було радіофіковане. Гучномовці знаходилися на стовпах по-під дорогою. З них зранку до вечора линули повідомлення, новини, музика.
У 1957 році уряд СРСР проголосив сільське господарство «ударним фронтом економічної політики держави». На ХХІ з’їзді прийняли семирічний план (1957 – 1965 рр.). Серед завдань − повна електрифікація сільського господарства Української РСР. Це час хрущовських реформ у аграрному секторі економіки. Генсек, окрилений польотом Гагаріна в космос, закликав включити «космічну швидкість» в економіці. Кампанія тоді проходила під гаслом «Доженемо і переженемо Америку по виробництву м’яса і молока на душу населення». До цього гасла український дотепний народ доточив слова «…і покажемо американцям голу задницю».
У закапелках моєї пам’яті зберігаються хвилюючі картини, пов’язані з зимовими вечорами. В хаті рано темніло. Мама запалювала гніт гасової лампи. На неї накладала скло, що мало вигляд опуклої трубки. З роботи повертався тато. Гарячою водою і милом старанно змивав мастило. А після вечері лягав, високо підмостивши під голову подушку. Я вмощувалася на його правому плечі. Тато мені читав казку. Мама тим часом вишивала маки на рушнику. Вона сиділа на табуретці поряд, адже світло від гасової лампи на відстані слабшає.
Біля моста на пустирі почали будувати електростанцію. Край дороги з’явилися довгі стовбурі. Грубіший кінець глибо закопували в землю, а на інший кріпили дроти. Розпочалося масове підключення сільських споживачів до електромереж.
Не забути мені радості, коли в нашій хаті з’явилося електричне світло. А коли мама з Одеси привезла зелений шовковий абажур з довгими тороками, то моя радість взагалі не знала меж. Я і підстрибувала, і танцювала по колу, що відбивалося від абажура тінню.
Завдяки струму в колгоспах громіздкі види робіт нарешті механізували.
Невід’ємною складовою людини ХХІ століття є телефон. У минулому апарати для зв’язку були тільки в конторі колгоспу та на пошті. Для того, щоб з кимось зв’язатися, потрібно заздалегідь надіслати на пошту повідомлення, вказавши час розмови. Пригадалося таке. У лютому 1977 року я працювала в Михалківській школі. Чоловік, що прибув із сусіднього села Мазурове, повідомив про смерть мого дідуся Дмитра Данильченка. Виявляється, телефон працював лише в конторі сусіднього села.
Головна дорога. Вулиці. Міст
Хата мого батька стояла над дорогою, що з’єднувала село з районним центром і трасами Київ − Одеса, Криве Озеро − Миколаїв.
Головна дорога села простягалася від села Сирове до траси. Носила ім’я російського письменника Максима Горького.
Перша дорога, що відбилась у моїй пам’яті, була піщаною. Нею рухалися люди, машини, коні. Останні тягли гужовий транспорт: підводи, каталки, гарби. Зрідка проїжджали воли. Мене, малу, ці тварини неймовірно вражали. Величезні, рогаті, кошлаті, ситі. Повільно й величаво вони тягли високі гарби. Запам’ятались дерев’яні ярма. Слухняні тварини покірно несли їх на своїх шиях.
Під час весняної повені та літніх злив вода, що збігала з гори, селянам завдавала багато шкоди. На дорозі вона збиралася у вибоїнах, створюючи глибокі калюжі. Благо, що на піщаному ґрунті вода і болото трималися тільки ранньою весною, коли довго розтавав сніг.
Одного дня картина дороги круто змінилась. На узбіччях виросли купи піску і каміння − темно-сірого граніту. Купи височіли на однаковій відстані одна від одної. Прийшли робітники й почали застеляти цим матеріалом полотно дороги. У селі з’явилася бруківка. Для пішоходів служили впорядковані ґрунтові доріжки, що прилягали до полотна дороги.
Друга половина ХХ ст. не знала такої кількості рухомого транспорту, як нині. Машини проїжджали зрідка. Тож діти використовували дорогу для проведення командних ігор, з м’ячем і без. Наприклад, грали «в знамя», що виховувала в її учасників змагальні, переможні якості. Вранці дорогою гнали череду корів на пасовище, а увечері − додому.
Найбільшого пожвавлення дорога зазнавала по неділях. «Ще другі півні не співали», а вже неспокійно й голосно ревла худоба, яку з сусідніх сіл гнали на ринок. Скрипіли колеса возів, голосно перегукувались їздові. А ще гуло та гуркотіло від працюючих двигунів вантажних машин. Водії час від часу сигналили, вимагаючи їздовим поступитися, дати місце для проїзду.
Автовокзал діяв у центрі Кривого Озера, неподалік сучасного адміністративного будинку. Пізніше автовокзал винесли за межі населеного пункту. А на місці колишнього автовокзалу звели будівлю ресторану. Тепер тут чинні різні підприємства.
Додам, в Кривому Озері діяв аеродром. Літаком добиралися до Миколаєва, обласного центру, Криму, Одеси. На аеродромі стояли «кукурудзяники», невеликі літаки, яких використовували для скроплення полів ядучою рідиною від шкідників. У 90-ті роки кривоозерський аеродром припинив існування.
Не забути мені й першої поїздки до Києва (середина 60-х років). Від колгоспу «Росія» до столиці відправляли вантажну машину за якимось товаром. Голова запропонував директору школи послугу: завезти до столиці дітей. Звичайно, те, що діти їхатимуть на відкритому кузові понад 300 кілометрів, ані батьків, ані педагогів не хвилювало − у такий спосіб тоді долали короткі й довгі дистанції. До того ж на порі липень.
Не пригадаю, скільки щасливчиків згодилися на ту поїздку. Але на машині були зайняті всі лавки. Валентин Михайлович Гончаров, керівник мого класу, інвалід війни, сів у кабіну до шофера. Другий учитель, молодший, розділяв участь дітей, що сиділи на відкритій вітрам і негоді площадці. Нам поталанило, бо стояла гарна літня днина.
Машина котилася без зупинок і пригод. Спершу ми співали, жартували, а коли зморилися, то сиділи сонні й принишклі. Іноді якийсь автогонщик на шаленій швидкості (80 км за годину) обганяв нас. Машини, що рухались назустріч, звичайно, іноді траплялися.
Автотраса Київ − Одеса представляла собою шосе з двома проїзними смугами. Транспорт рухався у дві протилежні сторони. Але через невелику кількість машин й обмежену можливість техніки розвивати шалену швидкість, дорожні пригоди траплялися зрідка. На узбіччях траси стояв кордон із високих дерев. Вони й очищали повітря й охороняли як шосе, так і прилеглі поля. Про села, що ховалися в розлогих ярах та долинах річок, вказували дорожні знаки. У міста, такі як Умань, Жашків, Біла Церква, ми не заїжджали. Перше місто, через яке повільно проїхали, називалося «Васильків». Проминувши його, водій надав швидкості. Учитель повідомив: «Київ за 50 кілометрів».
Перед в’їздом до міста машина зупинилась. Шофер суворо розпорядився. «Так, встали з лавок! Опустились на дно! Якщо міліціонер помітить когось у кузові − машину зупинить. Мене оштрафує, а вас відправить назад, у Криве». Ще чого!
Сидіти на днищі кузова страшенно незручно. А ще гірше − не видно Києва. Проте школярі не ремствували. Колеса машини тим часом котились і котилися. Коли, нарешті, зупиняться? Єдиним об’єктом для огляду столиці залишався шматочок неба над кузовом. Не забути мені здивування: над нами висіло плетиво із дротів. Воно нікуди не зникало й не переривалось. Тільки через роки я дізналась: у 60-х роках уся комунікація міста висіла над магістралями. Згодом дроти відвели в підземні тунелі.
У грудні1970 виконком Миколаївської обласної Ради прийняв рішення, згідно з яким село Криве Озеро Кривоозерського району було віднесено до категорії селищ міського типу. Кривоозерську і Кривоозерську Другу сільради об’єднали в одну Кривоозерську сільраду, з центром у селі Криве Озеро.
У нашому селі почались роботи по заміні бруківки на шосейне покриття дороги, з під’їздами до кожної садиби і пішохідними доріжками.
Рівна поверхня шляху спонукувала до придбання відповідного транспорту. Майже в кожному дворі з’явився велосипед. А ще чоловіки купляли мотоциклети «ІЖ» або «Урал». Як з коляскою, так і без. Коляску використовували для перевезення людей, багажу і трави − корму для тварин.
Звичайно, кожна родина мріяла про автомобіль. Та зі втіленням мрії в життя виникали проблеми. Бо таку необхідну річ вільно на ринку не купиш. Першим власником залізного коня у нашій родині став Григорій Тимофійович Гулько. Ще у 60-х роках він купив «Запорожця» завдяки тому, що його дружина як зоотехнік кілька років перебувала у списку бажаючих придбати автомобіль.
Пригадую, мене просто приголомшила «Побєда». Машина стояла під ворітьми двору голови колгоспу «Росія». Сам він жив неподалік середньої школи. Тож я мала можливість споглядати це диво техніки не раз.
Нині потік машин на нашій дорозі не суцільний, але й не малий. Полотно дороги псують ями. Селищна рада на окремих ділянках здійснює ямковий ремонт.
З роками доріжки для пішоходів, що на узбіччях, місцями стали непридатними для руху. То заважають кущі й дерева, крона яких розрослась. То крута господарка за своїм парканом попід дорогою розбила квітник. То господар на тротуарі зберігає будматеріали. На лице не повага, ігнорування тих, хто пішки йде у справах. Водії сигналять, об’їжджаючи дітей зі шкільними ранцями на спині. Як кажуть: добре, поки добре.
Позаростали і вулички, що прив’язані до магістральної дороги. Хащі перешкоджають великій воді збігати до річки.
Географічна будова Кривоозерщини свідчить, що вона довгий час перебувала під товщею води. Спочатку це було море, потім озеро і, нарешті, річка. З широким руслом, глибока, повна риби й різних водяних істот, що люблять прісну воду. З кожним століттям і тисячоліттям русло міліло й заростало рослинами.
Кодиму по праву називають козацькою рікою. Вона виконувала роль зеленого кордону між землями, захопленими поляками, і відкритим степом. Поросла верболозами, осокою, ірисом, очеретом, Кодима надійно ховала знедолених, які тікали від польських панів, володарів латифундій. Не підводила Кодима і втікачів-кріпаків, що не мирилися з долею робочої скотини.
По ходу річки в старі часи працювали млини й олійниці, де били з соняшникового насіння олію. Ці місця називали «коло млина». Найближчий млин відносно нашої хати стояв навпроти сучасного підприємства, де вирощують міцелій грибів (до речі, шкідливого, до того ж розташованого поблизу густо заселеної території).
Дитиною я бувала в цьому млині. Він за кілометр від нашої хати, якщо їхати в бік с. Сирове. Не доїжджаючи до колгоспної контори, батько повертав коней ліворуч, в бік річки. За кілька десятків метрів від дороги замайоріла дерев’яна громіздка споруда, від якої линув шум води. Поки батько заносив мішки з пшеницею у млин, я стояла на містку, зачарована круговоротом і гуркотом води, що спадала на лопаті колеса.
А що татусь робить у млині? Зайшовши всередину, я мало не зомліла. Батько з повним мішком пшениці йшов хиткою кладкою високо над працюючим агрегатом. Ось висипав у його жерло пшеницю й спустився. Підважив другий мішок, легко закинув його на спину і пішов.
Давно уже немає водяного млина. Завдячуючи клопотам фермера Святослава Березянського, млин з олійницею кардинально перебудовані. Вони працюють на електриці.
Річка в районі млина обміліла. Люди, як і в минулому столітті, переходять на протилежний берег кладкою. Левадою кочує череда корів.
Влітку діти і дорослі купалися в річці. Траплялися сміливці, які пірнали в ополонку 19 січня, в свято Хрещення Господнього, сподіваючись на милість Господню. Дай, Боже.
Розкажу і про міст, який сполучає наше село з Калантиркою і центром Кривоозерського району.
Тоді береги Кодими з’єднували два старезні дерев’яні мости. Завдяки дубовим стоянам, або бикам, міст служив людям і не хитався. Однак перила місцями відпали й осіли на річковому дні. На проїжджій частині мосту відвалювалися вкрай зношені дошки. Діри люди обходили і об’їжджали. Під час жнив діри латали, прибиваючи поверх нові дошки. Особливо небезпечним міст ставав темної ночі. Тоді не один чоловік оступався й падав у воду.
З мостами пов’язано багато моїх спогадів. Не тільки неприємних. На мості Ліда стояла, по вуха закохана, зі своїм судженим. Молодята слухали жаб’ячий хор. А ще ляскати себе по ногах, руках, обличчю, шиї, проганяючи кровопивців-комарів.
У березні крига скресала, річка виходила з русла і широко розливалась. А коли в селах починали спускати воду зі ставків, то повінь перетворювалася на стихійне лихо. Особливо потерпали діти з Калантирки, школярі другої середньої школи. Також дорослі, що працювали у районній адміністрації, крамницях, лікарні, на ринку. Адже їм доводилося робити двічі на день чималеньке коло. Так сталось і в березні 1985 року. Тоді мій батько лежав у районній лікарні. Провідати хворого через повінь стало важким випробуванням.
Але весняні розливи річки та затоплені заплави і городи залишилися тільки в пам’яті старожилів. Річка міліє і навіть під час повені не виходить із берегів. Втішає те, що вони густо порослі зелом − доказ вологого річища Кодими.
Коли дерев’яні мости стали зовсім непридатними для пересування, то їх коштом держави замінили одним − залізобетонним. Цей міст стоїть і нині.
Географія села Криве Озеро Друге, де схили гори плавно сходять до річки, таїть у собі небезпеку. Влітку бурхливі потоки дощу, а весною паводки зносили огорожі садиб та ґрунт разом із урожаєм на городах.
Досі зберігаються сліди розумного впорядкування території нашими предками. Саме тієї частини, що пролягає від дороги до річки. Так, між господарствами існували широкі межі, які отримали назву вулиць. Цим простором вільно пересувалися люди (піші й на транспорті) та череди тварин. Щоб пришвидшити сходження води, деякі вулиці поглиблювали у вигляді рову. Бурхливі потоки, звичайно, несла до річки з гори жовтий пісок. Він устеляв не лише вулиці, а й правий берег річки та її дно (до середини течії). Місця, де осідав жовтий пісок, покидають рослини. Зате чудова оаза для дітвори! Ми цілими днями пропадала на річці. До того ж добре знали, в яких місцях річкове дно піщане, а берег вкритий жовтим пісочком.
Сутички дітвори, як відгомін трагічних і кровопролитних подій
Саме біля річка мені відкрилась трагічна історія рідного краю часів панування поляків. Людська пам’ять зберегла її й передавала від покоління до покоління. Батьки розказували про те своїм дітям, моїм ровесникам.
У 50-60-х роках діти з Калантирки, долаючи болото, прагнули попасти на лагідний піщаний бік річки. Проте дітвора з правобережжя їм перешкоджала. Хлопчаки верещали: «Ляхи, геть з річка!». Бойова братія кидалася у воду й проганяли «окупантів».
Патріотичні почуття подобалися нам і неймовірно розпалювали. Ніжачись на гарячому піску, наші голови й погляди були спрямовані до річки. Ото було радості, якщо на протилежному березі замайорять несміливі дитячі постаті. З вигуками: «Ляхи, геть, геть з нашої річки!», − голопузі бігли до води.
Принагідно згадала і непоштиве ставлення моїх дитячих друзів до євреїв. Вони мешкали в центрі Кривого, який ми називали «містєчко». Бувало, дорогою проїжджав, а точніше сказати, біг, підпираючи коняку, Рахміла, лахмітник. За його возом завжди ув’язувалася вервечка настирливих хлопчаків. Вони глузували з жида, висміювали його, дражнили. Гіркі спогади пов’язані також із учителем історії Борисом Григоровичем. Молодим чоловіком після університету він почав викладати у нашій школі. Перші заняття пройшли належно. Та коли школярики-козачки дізналися, що вчитель родом з «містєчка», що його справжнє ім’я Мора і він син Гершка, почалося… Глузливі вигуки хлопчаків, біганина класом, гамір не дозволяли учителю ні пояснити новий матеріал, ні закріпити знання учнів. Цікаво, що в 70-х роках в Одесі на зупинці трамвая № 5 я випадково зустріла колишнього учителя. Привіталась, сказала, що вчилась у другій Кривоозерській школі, коли він там викладав історію. Обличчя чоловіка розцвіло. Він зрадів мені, своїй учениці, яку, звичайно, не пригадав. Але його радість була щирою і я йому вірила.
Піднята тема і дражлива, і болюча. Щоправда, не у всіх сім’ях виховували у дітей ворожі, непримиренні почуттів до людей інших національностей. Зокрема, мої батьки були позбавленні шовіністичних поглядів. Натомість доброзичливо ставилися до кожного, хто заслуговував на повагу, незалежно від його національності. Адже й серед українців негідників доста.
Причину лояльності батьків знаходжу в моментах їхньої біографії. Так, мій батько служив у лавах Радянської армії, багатонаціональної за складом, сім років. Пліч о пліч зі своїми побратимами він проливав кров, захищаючи свою рідню, країну, землю від німецьких фашистів. Він хоронив тих, кого наздогнала ворожа куля. До кінця життя мій батько тепло згадував бойових побратимів із Грузії, Узбекистану, Білорусії. Мою матір виховувала мачуха − молдаванка Лукія. Наш предок Голота осів у Кривому Озері, вибравши правий берег Кодими, заселений козаками і людом з північної Малоросії. Хоча предок міг оселитись у селі Калантирка, де осіли поляки. Адже його дружина, моя прабабка, походила з поляків.
Здобувши освіту в семирічній школі, мама Єлизавета продовжила навчання в Одесі. Там здобувала професію продавця. Жила із єврейською дівчиною. Подруги разом слухали лекції, гуляли. Мама тепло згадувала свою подругу. Співжиття з єврейською дівчиною, безпосереднє пізнання її звичок, моральних якостей і культури заклало в Єлизаветі основу поваги до древнього іудейського народу.
Слава Богу, я пішла з батьківської хати у широкий світ, не обтяжена національними забобонами, без сприйняття людей за національністю. Та коли чую словесні сутички між представниками різних народів, мене охоплюють тривожні передчуття.
У 80-х роках євреї почали виїжджати з Кривого Озера за кордон. Це стало темою для обговорення на посидінках. Гульки щиро дивувалися: чому вони їдуть?
Так, мої родичі критикували владу, не схвалювали рішення Москви воювати у Афганістані. Та хіба це поважна причина, щоб поміняти батьківщину на іншу. Як можна залишити хату, яку з таким трудом збудував? А ще могили, рідних і предків ,без нагляду і прибирання?
Гучно свої патріотичні почуття ніхто не виголошував. Хіба мати волає про свою любов до дитини? До запевнень у любові вдаються непутні жінки і п’яниці, яким материнські обов’язки ніпочім.
Криниці
Старі криниці стояли обабіч дороги. Кожен подорожній міг втамувати спрагу, напоїти коня чи волів. Розташування криниці убезпечувало господарів від лязкоту цепка, гуркоту барабана і голосів тих, хто наповнював відра водою.
До нашого часу дожили майже всі старі криниці.
Їхні ями обкладені гранітом. Через це їх називають кам’яними. Вони з високою, зручною для користування дерев’яною цямриною. Стіни криниць, викопаних пізніше, укріплені залізобетонними кільцями. Таким же кільцем, але з широкою бетонною плитою, вінчали криницю зовні. Під час його виливання цементним розчином майстри залишали напис, яким увічнювали дату народження криниці та її господарів. На нашій криниці, приміром, такий напис: «1964 год. 12 июня. Гулько Т.П. и Ф.Т.».
Так, написано російською. Аякже. За радянської влади все робилося з оглядкою на старшого брата. (Навіть написи на хрестах і намогильних пам’ятниках викарбувані російською мовою.)
Як старі, так і пізніше споруджені криниці мають високу, зручну для дорослих цямрину. Діставали воду відром. Його кріпили до барабану, який повертали корбою. Цеп, прикріплений до барабана, другим кінцем міцно прилаштований до відра, яке не знімалося. Траплялися криниці з журавлем.
Вода у давніх криницях прозора, солодка на смак і холодна.
У першій чверті ХХІ ст. криниці збереглися, але воду з них не беруть і не качають електромоторами. Майже кожний двір під’єднаний до водогону. Хоча в екстремальних ситуаціях, приміром під час відсутності в електромережі струму чи влітку, коли поливають городи, тягають воду з колодязя.
Джерело з журавлем вельми прикрашало сільську місцевість. Поряд лежав жолоб, з якого поїли тварин.
Чиїм коштом споруджували криниці?
Припускаю: більшість криниць споруджені силами заможних господарів. Підтверджує мою думку той факт, що кам’яні, або старі криниці, перебували при дворах господарів, яких комуністи називали куркулями і висилали до північних земель «необ’ятной родіни».
Люди ходили босоніж. Носили воду відрами. Якщо нести далеко, то користувались коромислом.
Хай прообразом давньої криниці стане та, що зустрічає прочан при вході у двір церкви пресвятої Параскеви П’ятниці. Щоправда, криниці в нашому селі не такою мірою були прикрашені. Зазвичай, поряд росло дерево з пишною кроною, кущі золотистої смородини чи бузку.
Коло криниці селяни зустрічались, обмінювались останніми новинами, обговорювали почуте по радіо, висловлювали свою думку з того чи іншого питання.
Двір. Будівлі господарського призначення. Пічка
У Кривому Озері земельний простір перед хатою називали подвір’ям. Тут висаджували дерева і кущі. У палісаднику росли багаторічні й однорічні квіти. Попід палісадником споруджували стаціонарне місце для відпочинку та спілкування з тими, хто прийшов, типу довгої лави. Під крислатим деревом влітку стояв обідній стіл.
Двір для кривоозерців − це територія з господарськими спорудами. У середині ХХ ст. господарські будівлі розташовувалися довільно по всьому двору. Проте загони для тварин і туалет (убиральня) споруджували подалі від хати.
Для створення огорожі використовували підручні матеріали, здебільшого вербову лозу. Нею красиво обплітали частокіл, вбитий у землю. Використовували також дошки, між якими залишали зазори. Дошки кріпили до стовпців горизонтально щодо поверхні землі. Заможніші господарі від дороги своє обійстя відгороджували штахетами з дерев’яних дощечок. Весною їх фарбували зеленим кольором.
У дворі, подалі від житла, стояли різні господарські будівлі, зокрема хлів. У цю споруду на зиму переводили корову, свиней, птахів. Бо теплої пори тварини мали окремі закутки у дворі: стійло для корови, обора для свиней. Стайні кривоозерці почали споруджувати на власному дворі лише в кінці століття, після розвалу СРСР (досі коней для власних потреб селяни брали з колгоспної конюшні). Домашні птахи, як то кури, качки, гуси, індики, ходили двором вільно, де заманеться. У деяких господарствах кури ночували до морозів на деревах.
Зерно селяни зберігали в клуні, продукти домашнього вжитку − в коморі та погребі, сіно, солому – в сіннику, кукурудзу – в коші. Сільськогосподарські знаряддя праці зберігали в сараї.
Якщо комору і хлів зводили з того же матеріалу, що й хату – чамуру чи лимпачу (суміш глини з соломою), то інші сільськогосподарські будівлі ставили з малоцінного матеріалу.
У кожному дворі видніється похила погребиця зі східцями, що ведуть до ями. Її називають погребом. Стіни обкладені камінням або цеглою. Тут належні умови для зберігання овочів та вина. У кінці ХХ ст. дуже популярними стали овочеві консерви домашнього приготування. Їх зберігали на полицях, споруджених на стінах погребної ями.
Теплої пори року жінки готували страви на пічці, що стояла у дворі, під дорогою. Споруджували пічки з цегли або глини. Зверху встановлювали чавунну плиту з одним чи двома отворами. У пічку закладали все, що горить, навіть висушені коров’ячі кізяки.
Припускаю, місцезнаходження споруди для приготування їжі для людей і тварин обумовлювалось кількома причинами:
– купа матеріалу для спалювання не захаращувала подвір’я;
– дим не докучав у дворі, бо стелився дорогою;
– попіл вигортали з пічки на край дорогу і прикопували.
Для господині важила також можливість голосно спілкуватися з сусідами і тими, хто рухався дорогою.
До речі, металурги називають пічкою велетенський залізоплавильний агрегат.
Коли господиня з дочками поралася біля пічки, то діти, чоловік та літні члени родини перебувала надворі. Молодь працювала, а старі сиділи на ослонах або призьбі.
Для приготування страв також користувалися примусом або керогазом. В останній декаді ХХ ст. вже використовували скраплений газ. Нині готують страви переважно на газових плитах. Газ надходить із балону. Придбати балон з газом можна у крамниці, що в районі ринку. Також селом регулярно возять заправлені балони. При цьому машина їде повільно і сигналить.
Хата: зведення стін, вшивання очеретом. Піч
Батьківський дім українці називають оберегом і місцем сили.
Будинки по вулиці Горького, в тій частині, де я народилась і виросла (вул. Горького, буд. № 194), розташовані по обидва боки вулиці, що в’юниться між річкою і горою. Таке місцезнаходження людських осель започатковане в середині ХХ столітті. Бо раніше хати зводили на значній відстані від дороги − 50-70 метрів.
Щодо цього маю такі припущення: у такий спосіб люди ховали себе і домашній скарб від нічних грабіжників. До того ж у ХVІІІ – ХІХ століттях транспорт був гужовим і дуже громіздким. Ним тягали, приміром, довгі стовбури дерев для будівництва. Волам, що тягли гарби і йшли назустріч, потрібний ширший простір, ніж для машин.
У 50-х роках основним типом житла в селі Криве Озеро Друге все ще залишалася хата − побілена вапном зовні і зсередини, під дахом із очерету. До речі, до і під час війни деякі родини жили в землянках. У 50-х роках у дворі Івана Микитовича Гулька (вул. Горького, буд. № 198) така споруда в землі ще перебувала. Вона не мала покрівлі. В ній переважно гралися діти.
Хата мала форму витягнутого прямокутника зі співвідношенням сторін 1:1,5 до 1:2,0.
Житло ділилося на камери, кожна з яких виконувала своє призначення.
Трикамерні житлові будинки, що мали два приміщення і сіни, з’явилися в нашому селі в першій половині ХХ ст.
Зводячи будівлі, селяни використовували матеріали, які можна взяти неподалік і безкоштовно. А це пісок, глина, полова, кінський гній. Дахи вкривали очеретом. Його на Кодимі взимку зрубували кривими лопатами. У 50-х роках через брак каменю в нашій місцевості і потрібного транспорту хати зводили без фундаменту.
Без фундаменту досі стоїть хата, яку збудувала моя бабуся Мотря під час війни. Їй допомагав старший брат чоловіка, який був на фронті, − Пилип Павлович Гулько. Дах цієї хати з чотирма схилами. Вхід, що посередині фасадної стіни, знадвору веде в сіни, а потім до кухні з піччю. Наліво і направо кімнати. У тій, що ліворуч, від дороги, жила родина. А друга, холодна, слугувала за комору. З роками її перетворили на кімнату для гостей та зберігання одягу.
З таким плануванням будували хати й після війни.
У компанії Марійки Бондаренко я побувала в однокамерній оселі сліпої Акіліни Стеценко. За колгоспною конторою ми звернули з центральної дороги на вулицю, яку називають Підгірною. Вона повела нас нагору. Пройшли приблизно 60 метрів. Праворуч на косогорі стояла хатинка з віконцем, скло якого вмуроване в глиняну стіну.
Бабуся сиділа, звісивши ноги, на дерев’яному помості, місці для сидіння та спання. Воно стояло в притик до повздовжнього боку печі. Запам’ятався маленький стіл. У кутку відро з водою. На мене помешкання справила гнітюче враження. Нагадувало хлівець для тварин, тільки не людську оселю.
Зведення будинку ставало подією всієї вулиці. Господар заздалегідь просив сусідів, родичів, друзів прийти на толоку, безоплатну гуртову працю. Щоправда, зі щедрим частуванням. У подальшому родина, якій допомагали звести будинок, «відпрацьовувала» учасникам толоки.
Чоловіки та парубки допомагали господарю доставити до місця будівництва глину, солому, воду. Молода господарка разом зі своїми подругами і родичами напередодні толоки ночувала в колгоспній конюшні. Жінки збирали кінський послід. Доданий до глини, він надійно скріплював чамур, з якого формували стіни, стелю.
Щоб заміс був однорідний і потрібної густоти, то використовували коня, якого чоловік водив за собою. А ще жінки, підіткнувши спідницю вище колін, місили його ногами.
Історія нашої хати, спорудженої в 1951 році, така. На рівному майданчику накреслили прямокутник з чітким орієнтиром щодо сторін світу. Нарисовану лінію поглибили лопатою. У рівчак вкладали очерет і укріпляли його землею. Далі підготовленою глиняною сумішшю обкладали ряди очерету, зовні та зсередини приміщення.
Селяни зводили хатні стіни також із глиняних вальків та лимпачів. Досі служить оселею хата, складена з вальків Іриною Василівною Сидоренко (вул. Горького, буд. № 188).
Після того, як глиняні стіни висихали, їх починали рівняти. Обрубували сокирою, обмазували глиняною сумішшю. Потім стіни білили негашеним вапном, щоб знешкодити від різних шкідників та небезпечних для людини бактерій.
Завершувалося будівництво новосіллям. Під час обряду входин присутніх обсипали зерном і дрібними грішми. Мотря Андріївна Гулько увійшла до хати свого сина Пилипа з іконою Миколи Чудотворця (зимнього). Святий образ жінка тримала у вишитому рушнику. Моя мати згадувала: «Кожен приніс як подарунок необхідну в хаті річ: стілець, відро, миску або рушник. Деякі з них уже були у вжитку. Та ми з чоловіком однаково раділи кожному предмету. Тоді, в післявоєнні роки, як кажуть, харчами не перебирали».
Новосілля продовжувалося частуванням, піснями. Гості бажали молодому подружжю добробуту, щастя, дітей.
У кожній хаті була піч, передом повернута до вхідних дверей. Довжина печі 1,60-2,0 м, ширина 1,8-2,20 м, висота разом з припічком – 1,00-1,20 м. Взимку піч топили щоранку. Для нагрівання до температури приготування страв спалювали сухий очерет, сушняк, переїди жуйних тварин, різні дерев’яні відходи.
Тепла піч обігрівала хату. У ній варили борщ, гріли для різних потреб воду. Щосуботи господарка пекла зранку хліб, наповнюючи жиле приміщення найкращими в світі пахощами.
У 60-х роках минулого століття дахи будівель переважно вкривали очеретом. За потреби господар чемно просив Гриця Закатова «вшити хату». Гриць настеляв в’язки очерету на дерев’яний каркас і прошивав його наскрізь. Окрім платні за роботу, господиня двічі на день годувала майстра гарячими стравами.
Очерет, що гінко росте на мілководді Кодими, є екологічно чистим матеріалом. Очеретяний дах (криша) оберігав людські оселі взимку від морозів, а влітку від спеки.
Приміщення в хаті з піччю служило житлом, а холодне − коморою. Пригадую, цю, другу кімнату, мій тато заповнював пшеницею, яку отримував на трудодні. У кінці літа йому, як механізатору, в конторі давали папірець із дозволом зібрати на баштані віз кавунів для потреб родини. Коли батько привозив кавуни, то для кращого зберігання ми їх розкладали на пшениці.
За потреби батько набирав у мішки пшеницю і возив їх до млина. Назад татусь привозив мішки з мукою і висівками. Їх заносив до комори. Висівки − якісний корм для свійських тварин.
Згодом після ремонту другу кімнату мої батьки використовували для зберігання верхнього і вихідного одягу, також тут приймали гостей і їх частували.
Цікаво, що кімнати селяни називали хатами. Якщо оселя стояла боком відносно дороги, то приміщення, спрямоване до гори, називали вищою хатою, а те, що до Кодими, – нижчою хатою.
Стара глиняна хата виглядом і міцністю нагадувала кам’яний будинок. Але перша набагато тепліша, бо мала грубі стіни. Також безпечніша за дерев’яний дім. Адже глиняні стіни не горять.
Щороку після закінчення опалювального сезону хату, як знадвору, так і всередині, ремонтували: шкрябали стіни, мастили їх рудою глиною, потім білили. Обов’язково до побілки вимітали з димоходу сажу, ремонтували черінь печі тощо.
У 70-х роках молоді господарі зводили нові будинки. Вони просторі, на високих фундаментах, з верандами. Під високим чотирикутним дахом просторе горище. Обігрівають ці будинки батареї, в яких курсує гаряча пара.
Старі житлові оселі також зазнали суттєвої реконструкції. Так, з хат почали викидати печі. Ще б пак. Адже займали багато місця і вимагали щоденного прибирання помешкання. Натомість зводили печі з прибудованою грубою, що відділяла спальне місце від кухні. А печі, в яких пекли хліб, споруджували у літніх кухнях, де жили старі члени родини. Печі зводили також у дворах, захистивши покрівлею від дощу.
А ще господарі скидали з хат очеретяні покрівлі. Вкривали будівлі черепицею, листками шиферу чи бляхи. Але останні ржавіли, їх доводилося фарбувати. З роками господарі міняли залізну покрівлю на шифер. На нашій хаті, приміром, шиферні листи лежать поверх металевих.
Стіни старих будинків зовні укріплювали цоколем. Також будинок від негоди захищали обмосткою, яку готували із суміші цементу, піску та гравію. Прибудовували веранди, в яких залишали взуття і верхній одяг, сушили парасолі.
Врешті решт під очеретом залишилися хати, що виконували роль комори чи хліва. Їх здебільшого не ремонтували. А коли вони виходили з ладу − розвалювали.
Щоправда, серед наших краян є охоронці й зберігачі дідизни. Вони підтримують, лагодять, ремонтують старі будівлі у своїх дворах. До старої хати ставляться, як до історії, колиски свого роду. З повагою представляю Рекецьку Світлану Дмитрівну і Людмилу Федорівну Березянську.
Отже, стара батьківська хата не без позитивних якостей. Узимку в ній тепло, а влітку прохолодно. Через грубі стіни, зведені з екологічно чистих будівельних матеріалів, в хату не проникали набридливі звуки, а запахи не викликали задухи і кашлю.
Багато специфічних рис старого житла успадкували сучасні будинки. Для прикладу, кожна частина житла має свої призначення. Це сприяє раціональному використанню площі. Так, сіни перетворилися на прихожу, де перезуваються. Кухня, на якій на електричних приладах чи газових плитах готують їжу, має вихід до санвузла і душової кімнати. У будинку є вітальня. Тут спілкуються з тими, хто завітав, а ввечері збирається сім’я: відпочиває на диванах, переглядає телепередачі. Є зала для гостей, спальні. Будинок має неопалювані приміщення (гардеробна) та веранду. На просторому горищі зберігають речі, що вийшли з ужитку. Тут сушать лікарські трави, а в негоду − білизну.
Прикрашають сільські господи клумби, на яких буяють квіти.
У нашому сонячному краї добре росте виноград. Господарі задля захисту членів родини від пекучого сонця та отримання власного вина, споруджують прихатні галереї, завиті виноградною лозою.
Всередині хати
У стару хату не зайти з високо піднятим чолом. Гордовиту ходу осаджають низькі двері. Треба зігнутись.
Чому двері такими виготовляли?
Я знайшла кілька пояснень. По-перше, через брак деревини в степовому краю. По-друге, щоб трималося тепло в хаті. Адже в приміщені купа малих дітей, а ще немічні старі.
Принагідно виникає питання: чому до Києво-Печерської Лаври ведуть низькі й вузькі двері? Отці пояснюють: у такий спосіб учили прочан смиренню. Гадаю, подібне завдання покладалося в сільських оселях на низькі двері. Адже взимку на невеликій, обмеженій стінами території, збиралося галасливе зборище трьох-чотирьох поколінь. Адже кожне подружжя майже щороку народжувало дитину. Для прикладу, моя прабабця Єлена привела у світ вісімнадцятеро дітей. Її дочка Мотря, моя баба, − дванадцятеро. Долівкою вешталася галаслива малеча. На печі лежали старі або хворі члени родини. Тому важила витримка, смирення, моральні правила у великій родині, всі члени якої в негоду перебували під одним дахом.
Отож злегка давимо металеву клямку, штовхаємо важкі не крашені двері − і попадаємо у сіни. Це майже квадратне, до п’яти квадратних метрів, приміщення. Воно не освітлювалося й не мало віконця. У темному кутку помічаємо на стільчику відро з водою. Далі намацуємо на других дверях ручку− і заходимо до кімнати. У ній напівтемно. Ікони, що на стіні, відбивають промені, які проникають через невеликі шибки. Біля столу, попід стіною, − ослон, застелений рядном.
На сволку чорніла цятка – металевий крючок. До нього кріпили люльку для немовляти.
Ліжко під грубою. Воно дерев’яне, тверде. Вранці його накривали ліжником, домотканою ковдрою. Подушки старанно збивали, розпушуючи злежаний за ніч пух. Акуратно клали меншу подушку на більшу. Пару прикрашали великою серветкою ручного чи фабричного виготовлення.
На ліжко вдень не сідали і не лягали. Така традиція спостерігалася, напевно, по всій Україні. Мені розповідала колега з Музею книги (вона родом із-під Маріуполя), що її мати перед тим, як піти на роботу, застеляла покривалом ліжко і суворо наказувала дітям: «Грайтеся на ослоні чи підвіконні, а до ліжка навіть не підходьте. Побачу, що зім’яте, − битиму». Отак то. Ліжко лише для сну. Його гріх оскверняти вдень.
По діагоналі від печі − покуття з лампадкою, біля якого молились. Обов’язкові атрибути покуття − це ікони, прикрашені рушниками, гілочки посвяченою верби та зілля, скроплене свяченою водою в день Святої Трійці, головки маку. Тут палили свічки й запалювали лампадку. Вона на стіні під великою іконою.
На столі, відповідно до свята, розміщували посуд зі стравами: кутю, узвар і вареники – на Різдво; паску і крашанки – на Паску.
У хаті моєї баби Мотрі висіла велика рама під склом, яку огортав вишитий рушник з домотканого полотна. У рамі зібрані фотографії рідних і дорогих для баби і діда людей. Фотографії у помешканні мого другого діда − Дмитра Данильченка, були пов’язані з його службою у Преображенському полку.
Для зберігання посуду й страв хати обладнували полицями. Для зберігання одягу попід тильною глухою стіною кріпили жердини.
У 70 – 80-х роках кімнати прикрашали яскравими цупкими тканинами. Вони висіли над дверима світлиці (портьєри) та над вікнами (штори). Для затишку та комфортного відпочинку стіну біля ліжка закривали яскравим килимом або рядном. Помешкання прикрашали вишивками, в’язаними серветками, рушниками.
Моя сестра в кінці століття почала заповнювати батьківську хату меблями фабричного виготовлення. Випрасований повсякденний одяг вона клала в скриню, де свого часу зберігався мамин посаг. Вихідний, верхній сезонний одяг і хустки сестра зберігала в шафах.
Для щоденного користування скляний і керамічний посуд зберігали на кухні у шафах. А той, яким користувалися під час святкової трапези, тримали у закритих шафах серванту. Красивий розписаний посуд та сервізи виставляли у вітринах. (Поміж них моя мама ще й розкладала різні фарфорові статуетки.) Так прикрашали приміщення.
Про вовняні килими, які в домашніх умовах виготовляли молдаванки, мріяла кожна кривоозерська господиня. Ці килими коштували дорого. Їх придбавали на ринку, що в центрі Кривого Озера. Найкращі килими, вважали молодиці, з чорним полем. Дійсно, на темному тлі рослинні мотиви виглядали яскраво й соковито, як от пелюсткові квіти, троянди, їхні бутони та листя. Для дорогого килима знаходили місце на стіні в холодній, що для гостей, кімнаті.
У літніх кухнях підлогу, натерту рудою глиною, встеляли свіжоскошеною травою, м’ятою і любистком. Холодної пори року підлогу в хатах утеплювали смугастими пілками (дорожками). У 70-х роках в оселях на підлозі з’являються паласи. З них у дворі вибивали пил, а взимку їх чистили снігом. З часом цю громіздку роботу переклали на пилососи. Вони з’явилися майже в кожному будинку.
На кухні. Культура харчування
Необхідним кухонним предметом є дощечка, на якій дрібнять овочі, м’ясо, рибу. Кухні без такого начиння не існує. Але так було не завжди. Для старих жінок функцію дощечки виконувала стільниця обіднього столу. На ній виробляли хліб, шаткували капусту перед квашенням тощо.
Прямо на стільницю вивалювали з каструлі кругляк мамалиги, коли родина збиралася за столом. При цьому кожен відламував шматочок духмяної кукурудзяної каші, купав його у цибулевій засмажці, приготовленої на олії чи салі, й ніс смакоту до рота. А ще господарки запікали мамалигу в печі з кисломолочним сиром. Зізнаюсь, такої смачної мамалиги, як у баби Мотрі, мені не довелося їсти.
Дрібну городину, зокрема цибулю і моркву, у минулому жінки подрібнювали в долоні. Мене вкрай дивувало, як то акуратно й рівними шматочками виходило таке краяння в руці моєї куми Галини Гнидюк (у дівоцтві Шлапак). Цій майстерності, думаю, треба вчитися з дитинства.
Коли з міста в село прийшла мода на кухонні дощечки, то старші господині спершу ними нехтували. Адже в долоні вони дрібнили овочі швидко й надзвичайно акуратно.
Відомо, що скубти качок і гусей – загайна, неприємно справа. Ще й пух лоскоче обличчя, залітає до рота і в ніс. Але старі жінки з цим легко й терпляче справлялися. Моїй тітці Марії, якій близько вісімдесяти років, молода сусідка приносила общипувати гусей. Тітка цю роботу виконувала лежачи. Дивно, що пух у хаті не літав, усі щупаки й пушинки тітка роздільно збирала у торби.
Тоді на кухні переважав глиняний посуд: горщики, глечики, куманці, миски, макітри. Старі жінки користувалися простим посудом, вік яких сперечався за пальму першості зі своїми власницями. Темні від високої температури, іноді з пощербленими вінцями, ці предмети мали власну історію. Вона вельми зігрівала душу господарці. У молодих заможних родинах з’являвся яскраво розписаний полив’яний посуд. Для нього на миснику знаходили місце найвидніше, на першому плані.
У моєї мами, що мала художню натуру, не могло не бути такої краси. На ринку (у нас кажуть «базар) вона довго стояла біля гори горщиків. Спочатку милувалася глиняними виробами, потім починала вибирати та прицінюватись. Обов’язково якусь річ купляла. Якось придбала величезну макітру. З нею поверталася пішки додому. А дорога не близька – 4-5 кілометрів. Та й макітра виявилася важкою. Не знаю, як таке могло статися – моя уважна матуся зачепила макітрою придорожній камінь. Макітра розсипалася. Мама сіла на проклятий камінь і низько опустила голову. Я мовчки стояла поруч. Сумовито розглядала черепки, які не мали такої привабливості, як ціла річ. А мама все сиділа мовчки й сиділа.
Та чого сумувати? Однаково з черепків не зібрати посуд. Напевно, і до мами дійшла ця мудрість. Бо вона підвелася. Суворим голосом сказала: «Нікому не розказуй про шкоду. Щоб ніхто, а головне − баба Мотра, не узнав».
Режим харчування селян прямо залежав від пори року і дня тижня. Напередодні вихідних і святкових днів (в ці дні не куховарили) господиня готувала більш різноманітні страви. Родина збиралася за обіднім столом вдома або гостювала в родичів чи кумів.
У робочі дні дорослі члени родини на сніданок вживали калорійні й прості у приготуванні страви: підсмажені вареники чи локшину, що залишилися після вечері, кашу, смажену картоплю, пили ряжанку чи компот з пирогом/пряником домашнього приготування.
Дорослі члени родини працювали увесь світлий час. З цієї причини не обідали. У разі потреби пили компот, свіже чи кисле молоко, вживали хліб, печиво, пироги. Обідали після виконання всієї запланованої на день роботи − ввечері. А протягом дня за бажанням робили перекуси. Їли продукти, що були «на підхваті»: молоко, сметану, варені яйця, сало, домашню ковбасу, кров’янку з хлібом.
Треба сказати, що культури вживання їжі двічі на день дехто дотримується і в ХХІ ст. Я знала кількох чоловіків, які категорично вдень не їли.
У 50-х і на початку 60-х років усі члени родини споживали страви з однієї великої миски. При цьому під ложку підкладали шматок хліба. Боронь Боже, розлити страву і забруднити клейонку на столі.
Моя мама кілька разів на рік провідувала сестру, яка жила в Одесі. Отож першою на нашій вулиці привезла з міста модний звичай: кожен вживає страву зі своєї тарілки. Галинка Шлапак в дитячому віці частенько обідала в нас. Дівчинці сподобалось модне віяння. У своїй родині вона запровадила міський звичай.
Але вареники продовжували за столом брати виделкою зі спільної великої миски.
Влітку після трудового дня батьки з дітьми йшли на Кодиму й купалися, змиваючи з тіла бруд. Холодної же пори мати мила спершу дітей. Після малечі милися дорослі. В чистому одязі вся родина всідалася за одним столом; кожен на своєму визначеному місці. Зморений господар їв мовчки. Продукти харчування він здобував важкою працею. Тому вживав її неспішно, старанно пережовуючи. Діти, що переймали від дорослих їхні звички, поводились належно. За столом не сварилися, голосно не розмовляли, не сміялися. Спільна трапеза єднала сім’ю.
Влітку селяни харчувалися за столом, який знаходився у захищеному від гарячого сонця місці, переважно під деревом.
Приготування кількох страв та ще й у печі або пічці потребує багато часу. Історично склалося, що українська жінка хатню роботу, догляд за тваринами та городніми культурами виконує сама, без наймички. Допомагають матері діти, що підросли, або чоловік.
Після війни про чай і каву більшість кривоозерців, напевно, не знали. Чаювали в 70-х роках. У крамниці продавали тільки грузинський чай. Він був розфасований у коробочки, вагою 50 грамів. Чай вживали переважно холодної пори року, щоб зігрітися. Його господиня заварювала у фаянсовому чайничку, який стояв на теплій плиті. Гарним подарунком вважали велику (100 г) пачку індійського чаю, яку називали «Три слони».
Каву (кофію) варили в каструлі. При цьому в гаряче молоко додавали пару ложок змеленого і підсмаженого (до темного кольору) зерня ячменю чи пшениці та цукор. Справжню ароматну тонізуючу каву вживали зрідка. Її привозили з міста ті, що гостювали.
Вельми популярними влітку були газовані напої: ситро і квас. До речі, ситро на Кривоозерському заводі розливали виключно у скляні пляшки місткістю 0,5 л.
Окрема розмова про хліб. Селяни отримували на трудодні пшеницю м’яких сортів. Її мололи у місцевому млині. З цього борошна господарки готували традиційні страви: пекли хліб, пироги, пряники, ліпили вареники, робили затірку. Всі ці вироби мали сіруватий колір. Щоб хліб вийшов смачнішим, муку замішували на сироватці з додаванням яєць. Вироблені хлібні голови клали не у металеві форми, а на капустяні листки, в’ялені на вогні. Далі на дерев’яній лопаті їх садовили до гарячої печі. Спечений за такою технологією хліб, вбирав аромат і смак капустяного листка. Пекли хліб у кожній хаті щосуботи.
Зазвичай, цього дня збирали з гладущиків сметану і збивали з неї в масниці масло. А коли господиня доставала хліб з гарячої печі, то відразу засувала гладущики з кислим молоком. Воно мало так нагрітися, щоб білки піднялися, відійшли від сироватки. Із нього отримували кисломолочний сир.
Оці надзвичайно смачні страви домашнього приготування скрашували селянській родині закінчення трудового тижня.
У кінці століття хліб купували в крамниці. Але запах і смак домашньої паляниці вітер часу не вивітрив із пам’яті селянина. Тож за нагоди купують її на ринку або вдома в господинь, що так само, як їхні прабабці, печуть по суботах у печі хліб.
Знову про побут
Уже йшлося про культуру гігієни, зокрема купання родини. Але це питання в Кривому Озері вирішувалося без клопоту лише влітку. Тоді люди милися на річці та у дворі, у спеціально створеного для цього закапелку. Холодної пори року купання для родини ставало проблемою. Старі хати для цього не були пристосовані. Милися на кухні в кориті або в глибокій балії. Основний тягар лягав, звичайно, на плечі жінки. Вона і натопила піч, і носила воду, і її зігрівала. А ще купала дітей і чоловіка. Потім брудну воду виносила надвір і виливала.
Щоправда, до послуг людей на території колгоспу «Росія» (неподалік восьмирічної школи) була сільська лазня. Отож я зі своїми подругами Зіною і Люсею Шлапак та Лідою Байдою щосуботи милися в цій лазні.
Воду, що стікала з покрівель під час літніх злив, господарки збирали в балії, корита, бідони, виварки, відра та емальовані каструлі, в яких звичайно солили сало, маринували м’ясо чи квасили капусту. Зібрану воду використовували для прання білизни, бо та, що з криниці, жорстка через надмірний вміст розчинених солей.
Існував у селі чіткий розподіл праці. Жінка доглядала дітей і старих, поралася в хаті (прибирала, прала, варила і пекла хліб) та на городі. А ще підмітала подвір’я і доїла корову. Чоловік виконував фізично важку роботу. Звичайно, час від часу подружжя допомагало одне одному, бо ж було одною командою. Але такої роботи, як миття посуду та приготування їжі, чоловіки уникали. У всякому разі, мій батько нею нехтував. Навіть не знаю, чи умів зварити яйце. Коли я подорослішала і пішла з батьківської хати, то дивилася на протилежну стать крізь окуляри дитинства. Вважала, чоловік, який миє посуд і варить борщі, насправді компенсує свою незайнятість суто чоловічими справами.
Одяг
Традиційно кривоозерці носили білі сорочки, які служили нижньою білизною. Поверх сорочки жінки одягали поясне кольорове вбрання. Сорочку шили з натурального полотна, бавовняного чи лляного. Влітку баба Мотря не одягала кофти. Ходила в сорочці, поверх якої «накидала» рясну спідницю з фабричної тканини. Спереду жінки носили фартухи (хвартухи). Для чорних робіт, приміром під час будівництва чи порання біля худоби, одягали халати чи фартухи з цупкої тканини темного кольору.
Мама розказувала, що в пору її дівоцтва (40-ві роки) дівчата влітку прикривали тіло лише сорочкою. Нею ж і підтиралися через брак туалетного паперу. Жовті плями винахідниці прикривали фартухом. Мою маму вернуло від вульгарних звичок. Через це вона ніколи не ходила в одній сорочці. Носила її разом із спідницею.
По буднях жінки носили халати, пошиті з ситцю чи сатину. У 70-х великою популярністю користувалися вельветові халати. Прохолодної пори їх «накидали» поверх легкого вбрання. Носили як рясні, так і прямі спідниці, трикотажні кофти. Одяг купували у кривоозерських крамницях та на ринку. Також привозили з міста. Нічні сорочки моя мама і бабуся Мотря шили на швейній машинці з натуральних тканин.
Одяг і взуття служили різним цілям. Речі, які носили по вихідних або з нагоди якоїсь визначної події (весілля, іменини, хрестини, новосілля), зберігали окремо − у шафі, коробках. Повсякденний одяг висів на жердині в жилому приміщенні.
На деяких фотографіях 50-60-х років бачимо жінок у вихідних шовкових сукнях, а чоловіків у костюмах і сорочках фабричного виготовлення. Хоча, звичайно, незаможні селяни не могли похизуватися дорогим вбранням. Мій тато, коли готувався до шлюбу, то не мав змоги придбати чорного костюма. Виручив його дядько Пилип Гулько. Він дав племіннику свого костюма в шлюбний день поносити.
Пам’ятаю свого батька в солдатських вицвілих на сонці сорочках. Він довго носив і солдатський картуз, із лакованим козирком та обідком.
Культура носіння жінкою чи дівчиною бюстгальтеру прийшла до нас, напевно, в кінці 50-х років. Запам’яталися ліфи маминої мачухи − Лукії. Вони були кольорові ситцеві, фланелеві або сатинові. Ліф нагадував пошиту по фігурі коротку блузку без рукавів з багатьма маленькими ґудзиками. Таку річ жіночого туалету, що щільно облягала груди і спину, звичайно, могла пошити лише майстриня. До того ж за індивідуальним замовленням. Взимку ліф зігрівав жінку.
Моя тітка Марія і двоюрідна сестра Галя, старші за мене на 10-12 років, коли дівували, то в неділю ходили вулицею туди-сюди в однакових світлих сукнях. В обох волосся зібране в косу з великим капроновим бантом. Мені тоді страшенно хотілось подорослішати і отак ходити вулицею туди-сюди.
Прикраси кривоозерські жінки через бідність носили скромні. А це намисто, срібні каблучки, сережки. Лише в кінці століття заможні господині придбавали собі та своїм дочкам золоті прикраси.
До головних уборів мої батьки ставились поштиво. Підсвідомо доходили: головний убір вінчає людину. Мама красиво зав’язувала хустку. Хусток вона мала дуже багато. Як різного розміру, так і з різної пряжі: шерсті, льону, бавовни.
Якщо надворі жінки ховали волосся під хустку – влітку через спеку, а взимку через холод, то в рідних стінах перебувавали простоволосими.
Тоді увійшли в моду тернові квітчасті хустки. Молодиці вихвалялися одна перед другою як величиною білої, чорної, червоної, синьої, бежевої шерстяної хустки, так і довжиною припасованих по краях тороків. Молодиці красиво викладали хустку поверх звуженого в талії пальта.
Залежно від функції − для повсякденного чи святкового носіння, кожна хустка мала місце зберігання. Перші, випрасувані, й акуратно складені, зберігались у скрині, а для свята – в шафі.
Улітку молодиці носили білі ситцеві хустки, кінці яких зав’язували на потилиці. Вони виконували роль панами, захищали від гарячого сонця. Такі хустки мали орнамент по краях і користувалися попитом. Тож підприємства легкої промисловості їх виготовляли вдосталь. Баба Мотря ховала волосся під білою хустиною, кінці якої зв’язувала вузликом на шиї.
У 70-х роках увійшли в моду шапочки, зв’язані з мохерової пряжі. Пухнасті й різнокольорові, вони прикрашали дівочі голівки.
Влітку діти, жінки і старі люди ходили босоніж. Холодної пори дітей одягали в штанці, светр, панчохи (чулки), шапочку, пальто чи шубку, черевики або валянки – залежно від температури повітря.
Жінки носили прямоспинні безрукавки, звужені в талії жакети і пальта (з хутряним коміром), плюшеві короткі шубки. Взимку − теплі шкарпетки, панчохи і трико. У 70-х роках дівчата почали носити широкі, пошиті з шерстяної тканини, штани (брюки). Заміжні жінки їх у своєму гардеробі не мали.
Коли дошкуляв мороз, чоловіки одягати шапку-вушанку, теплу трикотажну білизну, фланелеву сорочку, куфайку, овечий кожух.
Мій тато теплих шарфів не носив. Перед тим, як взути чоботи, він довго і ретельно обмотував ноги онучами. Мав робочі гумові чоботи і кирзові. Другі періодично змащував тавотом. Про празник тримав хромові чоботи. Вони блистіли, мов скляні. Присівши, я бачила на носку чобота себе й дуже тому раділа. Носив татусь також черевики (ботінки), туфлі, відкрите літнє взуття, яке називав сандалями.
Зовнішній вигляд, мода, гігієна
Своє волосся жінки заплітали в одну або дві коси. Далі їх закладали на потилиці кошичком або вузликом.
Хлопчиків стригли «налисо» або залишали чубчик, що стирчав над чолом. Дівчаток їхні мами старанно заплітали з кісниками – яскравими стрічками. Пізніше з’явилися капронові банти.
Цікаво, що чоловіча стрижка «бокс», модна у минулому столітті, стала такою й нині. До речі, на весільній фотографії мій батько саме з такою стрижкою.
Перукарня працювала в центрі Кривого Озера. Всі чоловіки її регулярно відвідували.
Своєму зовнішньому вигляду мої батьки приділяли належну увагу. Якщо культуру гігієни і одягу мама винесла з батьківської хати, то батько, що виріс у багатодітній сім’ї, засвоїв їх у війську. Упродовж життя він регулярно відвідував перукарню.
Після миття голови жовтком, мама підбирала гребінцем мокре волосся й щільно заплітала в косу, яку закріплювала на потилиці. Скажу, я ніколи не бачила своїх батьків з розкуйовдженим волоссям.
Через роки, обертаючись у культурному столичному колі, я з прикрістю підмічала відсутність у панів і панянок зубів. Гігієні ротової порожнини мої батьки-колгоспники приділяли велику увагу. Дитиною я прокидалась від шуму хлюпання води та батькових гучних звуків під час ранкового вмивання та чищення зубів. Треба сказати, татусь мав від народження здорові зуби. Лише в похилому віці вперше звернувся до стоматологічного (зубного) кабінету. Зате матуся мала мороку з усунення різних проблем, пов’язаних із зубами: то їхнім пломбуванням, то протезуванням. Задля цього взимку їздила до Одеси. Жила в сестри і додому не поспішала. Це я, підліток, так вважала. Адже ввесь тягар хатньої роботи тоді лягав на мене. Хоча згодом на власному досвіді переконалася: протезування потребує пару тижнів.
Про тих, хто роками ходив без зубів, із пеньками у роті, мої батьки відгукувались не поштиво.
Традиції. Обрядові свята. Весілля
Наша громада керувалася традиціями, виробленими далекими предками. Традиції стосувалися праці, відпочинку, обрядів. Наприклад, у неділю та великі свята заборонялося працювати. На Святвечір носили родичам вечерю на калачах у вузликах. Під час весілля велику роль відігравав каравай, хліб і вода, якою переливали молодим дорогу. Усталилися звичаї взаємодопомоги під час зведення будинку, зокрема толока. У вихованні дітей брали участь куми. З кумами радилися про хрестини, весілля, майбутньої спеціальності дитини.
Саме завдяки тісному спілкуванню, взаємовиручці і допомозі односельці вистояли у важкі післявоєнні роки. А ще гуртом, в колективі комфортно проводили вільний час, набираючись сил і енергії для подальших звершень.
У минулому столітті кривоозерці важко працювали. Проте частіше, ніж тепер, брали участь в обрядових святах. Як календарних, так і сімейних. Сімейні − це родини, хрестини, весілля.
За традицією породіллю відвідували тільки жінки. З собою вони приносили подарунок − махровий рушник або відріз тканини.
Цікаво, щоб привітати з іменинами або днем народження приходили без запрошення. Господиня готувалась до несподіваних гостей. Тож завжди мала чим гостя частувати.
Організація одруження молодят і матеріальні з цієї нагоди витрати переважно лягало на плечі батьків. Весілля та обряди проходили в хаті і на подвір’ї. Мій дід з бабою усім своїм дітям (Домні, Філі, Миті, Гриші, Феді, Міші, Колі, Мані) справили весілля. На кожному була жінка, яка слідкувала за дотриманням традицій під час обрядів. Від цього, вважалось, залежало сімейне щастя тих, хто став на рушник.
Якщо наречені заздалегідь оформила шлюб (розписалися), то в день весілля разом із друзями і родичами спершу їхали в центр Кривого з метою сфотографуватися. Тоді фотоательє працювало у сучасній будівлі польського костьолу, у великій залі. Там вільно розміщувалася сотня людей. Після «фотосесії» їхали до пам’ятника радянському солдату, який визволяв Криве Озеро від німецьких фашистів. До його підніжжя молоде подружжя клало квіти. Але не всі пари цієї традиції дотримувалися. Так, чомусь моя свекруха противилася їй. Тож обійшлося без покладання квітів.
Коли поверталися, то діти кухликами, а жінки відрами переливали дорогу. Їм з машин сипали цукерки. Спочатку під’їжджали до хати нареченої. Наречених батьки зустрічали з хлібом. Гостей традиційно обсипали зерном, цукерками, грішми. Молодого і молоду мати заводила до хати. При цьому трійця трималася за хустинку.
Гості сиділи за столами, пили і їли. Теплої пори року зводили намет (шалаш). На подвір’ї танцювали під запальні мелодії духового оркестру. (Музиків привозили із сусіднього села, Сирового.) Тим часом незапрошені стояли під парканом та навколо танцювального майданчику. Вони голосно спілкувалися, дивилися на «свальбу», танцювали.
На весіллі збиралося до тисячі людей. На дорозі навпроти двору для всіх не вистачало місця. Тож гурти розпорошувалися всюди. При цьому кожен почувався вільно, мовби вдома. Люди сиділи на огорожі та цямрині, никали по всьому обійсті, ходили городом і садом, заходили в хлів та комору, мовби то там щось поклали і прийшли забрати.
Треба сказати, що про день весілля знали в селі задовго. Особливо ретельно готувалися парубки. Вони добиралися до місця урочистої події попутним транспортом чи пішки. Для парубків відстань не була перепоною. Навіть, якщо весілля гуляли у кінці Кривого Озера чи в сусідньому селі.
Спочатку парубки стояли під парканом і уважно спостерігали за гостями та прибулими. Звичайно, найбільше їх цікавили дівчата. Далі, танцювали з ними, знайомилися. Знайомство переростало в тривалий, а то й довічний зв’язок. Наприклад, на моєму весіллі познайомилися дві пари, а потім одружилися. На відрізку вулиці Горького, де хата моїх батьків, багато господинь, які до заміжжя жила у віддалених кутках Кривого Озера чи сусідніх селах. Зі своїми майбутніми чоловіками вони здебільшого познайомилися на чийомусь весіллі.
За традицією в понеділок гості самі для себе влаштовували театральну виставу. Молодиць, переодягнених, у вивернутих кудлатих кожухах, з нафарбованими червоним буряком щоками, чоловіки возили на дерев’яних тачках. Підпилі гості супроводжували кортеж реготом, дикими вигуками, сороміцькими віршиками й піснями. Деякі жінки, яких возили, проявляли неабиякі таланти. Вони перевтілювалися в язичницькі образи й діяли відповідно. У нашій родині першість у кумедних дійствах брала Валентина, Дмитра Гулька дружина. Після весілля про Валю говорили довше, ніж про наречену. Схвальні відгуки надихали молодицю до нових подвигів.
Похорони
Народні традиції, що побутують в поховальних обрядах кривоозерців, впродовж віків мало зазнали змін.
Майже всі прощання проходили за участю отця і півчих. Жінка в чорній хустці читала Псалтир.
В останню чверть ХХ ст. родичі покійного наймали духовий оркестр. Великі поминальні обіди родичі покійного влаштовували чотири рази: в день його поховання, на 9-й і 40-й день та на роковини по смерті.
Обов’язковою ритуальною стравою було коливо. Його варили з добірної пшениці. Перемішували з цукром, прикрашали мармеладом, цукерками.
На похоронах жінок перев’язували хустками, чоловіків − рушниками.
На поминальному обіді найперше клади до рота ложку з коливом, потім їли борщ із білим хлібом. На столі були різні напої: вода питна і солодка, вино, горілка. У пісні дні м’ясних страв не подавали. Після поминального обіду роздавали присутнім булки, пиріжки, печиво, цукерки. Більш заможні готували для кожної людини за столом пакунки з названими продуктами. Додавали ще ткану серветку або рушничок.
На початку ХХІ ст. в Кривому з’явилася нова традиція під час поховання. Так, на вході кладовища стоять родичі померлого, якого напередодні передали землі. Ці люди роздають тим, хто в новій поховальній процесії, пакуночки з гостинцями, серед яких шматочки хліба, калача тощо. Отак символічно попередній небіжчик зустрічає свого товариша. Ця традиція прижилася й не переривається.
На свіжу могилу, що у вигляді горбка, родичі встановлюють хрест, кладуть вінки, квіти. Лише через рік, коли «всядеться земля», могилу впорядкують, поставлять намогильний пам’ятник. Його священик, якщо родичі попросять, освятить.
На пам’ятнику зазвичай портрет небіжчика, дати його народження і смерті. Гарна традиція. Завдячуючи трудам мого двоюрідного діда Івана Андрійовича Голоти, збережені імена предків та прапрадідів нашої родини.
Церковні свята
Головними церковними святами (празниками) були різдвяні і великодні.
Треба сказати, Новий рік, що приходить вночі 31 грудня, не у всіх хатах по нашій вулиці зустрічали. А 1 січня був звичайним робочим днем. Для селян природа завмерла в очікуванні Різдва Христового. Люди постили. У кінці 60-х років для зустрічі Нового року за новим стилем нашу родину почали запрошувати дядько Федір з дядиною Марією. У їхній великій садибі, що в центрі Кривого, збиралися брати Гульки з дружинами і старшими дітьми. У кутку великої зали, де за столами сиділи гості, сяяла святково прибрана ялинка. Пригадую, кожна господиня приносила страву, яку сама приготувала.
Новорічне свято щороку влаштовували в школі. Ялинка, що стояла у центрі просторого коридору, підпирала стелю. У першому класі я читала біля неї вірш, що на останній сторінці буквара. Цитую по-пам’яті:
З Новим роком! З Новим роком!
Б’є дванадцять на Кремлі.
Наша пісня новорічна
Хай летить по всій землі!
Без ідеології в Радянській Україні навіть на дитячому святі ніяк. Обробляли нею малечу, починаючи з першого класу.
Додому школярі поверталися з паперовими пакуночками, які вручав Дід Мороз, він же переодягнений старшокласник.
Перший тиждень року в моїх споминах пов’язаний із хатніми клопотами. Мама пекла хліб і пряники, перебирала пшеницю для куті, підготовлювала м’ясо для холодця і печені, крутила голубці з пшоном та налисники з сиром, ліпила вареники з картоплею і капустою, варила узвар. Ми, діти, матусі слухняно допомагали. До того ж за вікном крутила хурделиця, а в нашій хаті було тепло. І в школу не треба йти – канікули.
Кажуть, українці на Свят-вечір готували сім, дев’ять і навіть дванадцять страв. Серед моїх родичів таких розмов не точилося. Матуся готували багато страв, не рахуючи їх. Але обов’язково солодку кутю (з пшениці), вареники з капустою, узвар.
Після обіду до нас починали приходити вечірники, дітки від трьох до десяти років. У їхніх руках хустка у вигляді торбини з калачами. З порогу казали:
«Добрий вечір. Будьте здорові із Святим вечором.
Просили тато і мама і я вас просю на вечеру.»
Мої батьки дякували за запрошення: «І ми їх просимо до себе на вечеру». Мама пригощала малечу. Після недовгого застілля батько давав кожному в руку гроші, а мама клала на калачі гостинці.
Свят-вечір для дитини в минулому столітті була подією року. Так, за тиждень мене батьки щовечора до неї готували. Тато вчив: маю чемно поводитися в чужій хаті й отакі слова говорити. Мама вчила колядувати і щедрувати.
Змалку до 10-річного віку Ліда на Свят-вечір обходила свою рідню та друзів сім’ї. Шлях дівчинки пролягав у сторону моста до дядька Пилипа, а в зворотному напрямку − до тітки Домни. Скажу, мені не легко було зайти в кожну хату. А ще належно привітати господарів, скинути верхній одяг, сісти за стіл і вкотре їсти кутю і вареники. А потім знову одягнутися. Запам’яталися високі кучугури обабіч дороги, тяжкий для мене вузлик з калачами і гостинцями, валянки, в які проникав сніг. Але із заходом сонця всі неприємності забувались. Ми з батьком переглядали подарунки і цукерки. Потім він рахував гроші, «які Ліда цього дня заробила», і клав їх під клейонку на столі. При цьому обіцяв мені щось купити.
А коли стемніло, моя родина йшла до діда Тимофія і баби Мотрони. Несли їм вечерю. Мама подавала старим на калачах подарунок: дідові сорочку, а для баби тканину. При цьому казала: «Пошиєте, мамо, собі кофту».
Другого дня, на Різдво, я з батьком возила вечерю дідові Дмитру, маминому батькові. Він жив з другою жінкою, Лукією. Також заїжджали до моєї нанашки Параски. Її чоловік Дем’ян Білецький припадав на дерев’яну ногу − залишив свою на війні.
Від Різдва починалися Святки, коли народ веселився і гуляв.
Апогей святкування наступав через тиждень, а саме увечері 13 січня. У церковному календарі інша дата − 31 грудня, останній день року. Цього дня православна церква вшановує преподобну Меланію Римлянку. Народ об’єднав вшанування святої, яку назвав Маланкою, з початком Старого Нового року. Свято відповідно називали Маланкою. Мама до цього дня готувала більше страв, аніж до Різдва. Серед них кутя, узвар, бігус, холодець, пироги з різними начинками.
У теплу хату батько заносив столи і ослони. Мама їх застеляли скатертинами і ряднами. Потім виставляла на стіл усе, що приготувала. Родина завмирала в очікуванні. І тут я здригалась від гуркоту й реготу за вікном. У шибку влізла рогата коза і стрвшки в овечому хутрі. Оця рогата і кудлата ватага почала співати про Маланку:
А наша Маланка два качурі пасла…
Татусь безстрашно вийшов надвір. Більше того − привів ряджену банду до хати. Та це ж наші родичі й сусіди! Щоправда, на чоловіках кожухи з вивернутим догори хутром, жінки з розмальованими червоною і чорною фарбою обличчями. Найвищий парубок вбраний у жіночу сукню. Його жартома називали Маланкою.
Компанія страшенно шуміла й вела себе розкуто. Всі щедрували, голосно розказували про пригоди, коли водили селом Маланку. Тато наливав у великі стакани самогонку, мама пригощала тим, що наготовила. Та гості не засиділися. Мої батьки і собі, накинули верхній одяг − гайда за щедрувальниками.
Того вечора небо над селом дзвеніло від щедрівок та вітань.
Опівночі краяни зустрічали Старий Новий рік і бажали один одному щастя. Розходилися під ранок.
Отак мої батьки зустрічали Новий рік.
Святки продовжувалися до 17 січня.
Усі мешканці нашої вулиці були віруючі, але не всі відвідували богослужіння. Одначе під час кількох церковних свят обов’язково ходили до церкви. Одне із них – Богоявлення, або Хрещення Господнє. Його православний світ відзначає 19 січня. Цього дня йшли до церкви з метою набрати святої води. Вона зберігалася в хаті протягом року. Нею окроплювали все, що дороге серцю: дітей, хворих, хату, худобу, куплені речі, зокрема одяг і взуття. Цією водою обмивали лице після перебування в непевній компанії. Пригадую, ті ще клопоти мала Катруся Бондаренко. Обличчя вродливої дівчини ставало червоним, а вона сама неспокійною. Рідні впевнено казали: Катрусю зурочили. Февронія, мати, вмивала дочку свяченою водою і їй відпускало.
За тиждень до Паски в церкві святили гілочки верби. Цього дня провідували одиноких старих і хворих людей. Найдорожчим подарунком для них була посвячена гілочка. Її клали на полицю, втикали за ікони, тобто розміщували в таких місцях, де освячена річ не заважала і довго зберігалася.
До Великодня готувалися ґрунтовно. Господар разом із майстром цієї справи колов свиню, а родина готували ковбаси, м’ясну і кров’яну. Господарка пекла в печі хліб і паски. Паски тоді виробляли височенними. У нас досі зберігаються різні металеві форми для пасок. Ними користувалися лише один раз на рік. Зараз ці форми не в ходу. Адже купляємо пасочки в крамниці.
Також в печі в спеціальній формі випікали сирну бабку, інгредієнтами якої окрім кисломолочного сиру були яйця, родзинки, цукор, ароматизатори. Обов’язково фарбували яйця.
У кінці століття Людмилу, мою сестру, пані з Волощини навчила розписувати яйця за лемківською технологією. Ця традиція поширилася в Кривому, коли з’явилися переселенці з Західної України, а саме з пограниччя з Польщею. Для сестри розпис яєць перетворився на хобі. Її писанки увійшли в колекцію Великодньої виставки, що проходила у Києві, в Музеї книги і друкарства України.
У кошик, який мама звечора збирала, щоб освятити в церкві, клала такі смачні продукти: паску, крашанки (обов’язково кілька варених яєць без шкаралупи), масло, сало, домашню ковбасу, запечений сир. Коли вдосвіта мама приносила цю смакоту освяченою, ми вставали з ліжка і розговлялися. Починали із паски, потім їли яйця і решту. Ці продукти були найсмачнішими, які коли-небудь вживали.
Цього дня дарували один одному крашанки. Діти влаштовували кітьки. Для цього з похилої поверхні землі скочували яйця. Також влаштовували змагання: в кого міцніше яйце: стукали яйцем по яйцю. Як трофей, переможець забирав у переможеного яйце з розбитою шкаралупкою.
Великдень припадає на весну, гарячу пору для селянина. А коли Паска пізня, в кінці квітня, то людям не до довгого відпочинку. На полях гудуть трактори, а на селянських угіддях, використовуючи примітивні засоби праці (сіялку для кукурудзи, лопату, сапу і граблі), засаджують город. А ще цього тижня треба побувати на кладовищі, щоб прибрати могили, обсипати їх жовтим піском.
У нашому селі два кладовища. Одне прив’язане до приходу церкви Покрови Пресвятої Богородиці, друге – церкви Параскеви П’ятниці. Поминальні дні для зручності людей зміщені. Якщо на першому покійних вшановують в неділю, то на другому – в понеділок.
На могилі розстеляють рушник. На нього викладають калачі, паски, яблука, апельсини, тарелі з крашанками, цукерками, печивом. Після того, як отець із півчими і чоловіками, які несуть оругви, обійде кладовище, помолиться за померлих, а потім озвучить всіх покійних у поданих поминальних книжках, родичі покійних знімають з могил панахиди. Продукти роздають всім, хто трапляється цієї миті. Люди дякують за подаяніє і творять коротку молитву за покійного. Всі розходяться. Останніми обходять кладовище цигани. Вони знімають з могил всі продукти, що залишилися.
Поминки дарують можливість спілкування з тими, кого давно не бачив. Адже приїжджають земляки з різних місць, навіть із-за кордону. Здебільшого вони відразу же, з кладовища, їдуть на трасу, а далі туди, де їхня домівка.
Щоб продовжити спілкування, мої родичі придумали таке. Окрім продуктів для панахиди, вони приносили ковбасу, свіжі огірки та редиску, спиртні напої. Коли народ рушає з кладовища додому, мої родичі розкладали принесені продукти на столиках, запрошуючи прибулих здалеку. Після поминання предків, присутні згадували минулі роки. Розказували про себе, свої родини, ділилися якимись клопотами.
Треба сказати, церква не схвалювала застілля на кладовищі, називала їх язичницькими обрядами. Але люди виходили з обставин, що складались.
Бувало, цього ж таки дня виходили на город. Там працювали до вечора. При цьому виправдовувались: «Весняний день рік годує».
Одне з найкрасивіших церковних свят − День Святої Трійці. Напередодні господині зіллям і квітами прикрашали свої оселі. Матуся приносила з долини та кручі зрізані гілки дерев із красивим листям. Їх розвішувала по стінах та розкладала по кутках кімнат. Підлогу встеляла свіжоскошеною травою, в якій були гілочки м’яти і любистку. У пустих, без води, вазах розміщувала букети квітів. Квіти і зілля висихали. Надалі вони виконували роль оберегів родини і житла.
В одному ряду з середньою школою, на видноколі, височіє наша церква. Вона за формою подібна хресту. Не дивно, адже хрест є основою християнської церкви. Купол нагадує віруючим про небо, куди звернуті їхні думки, та про Ісуса Христа, главу церкви.
Церква споруджена в честь святої Параскеви, названої П’ятницею. Це єдина в Кривому Озері культова споруда, богослужіння в якій ніколи не припинялися. Священники правлять службу, хрестять дітей, освячують шлюб і нові будинки. Під орудою отця прощаються зі спочилим. Його відспівують півчі вдома, в церкві, на кладовищі.
У цій церкві мене і мою сестру хрестив Петро Танасевич. Отець служив у цій церкві тривалий час. Пам’ятаю його старим, але міцним чоловіком. Розказували, що він мав сина, який жив у Києві. Могила отця з матушкою Леонідою на нашому кладовищі. На Проводи біля цих могил чинний отець читає заупокійні молитви.
У другій половині ХХ ст. стосовно церкви траплялися прикрі випадки. Так, п’яні молодчики під час Літургії голосно вигукували, вмикали музику. Кривоозерська громада наглі вчинки засуджувала.
У другій декаді ХХІ ст. отець Михаїл Богайчик, який має організаторські дари, зайнявся реконструкцією храму і облаштуванням церковного двору. Також на кладовищі, що неподалік, з’явився паркан.
З позаминулого століття у кінці села, що крилом примикає до села Сирове, діяла церква Покрови Пресвятої Богородиці. У цій церкві служив старостою і керував криласом мій двоюрідний дід Юхим Софронович Данильченко. Він також мав дар художника – писав ікони.
Учителі і настоятелі храму доклали багато зусиль, щоб росла культура і моральні засади селян.
Центр села знаходиться в районі моста (сучасний провулок Торговий). Тих, хто чимчикував дорогою, бувало запитували: куди йдеш? Відповідь звучала: до моста. Там, на перетині вулиць Горького і Леніна розміщувалися громадські будівлі різного призначення. Так, на пошті люди отримували пенсію, платили комірне, відправляли листи і телеграми. У цьому ж приміщенні діяв Ощадбанк. В ательє за індивідуальним замовленням жінок шили одяг. Працювало кілька крамниць (магазіни) і буфет, де на розлив продавали вино, пив,о горілку. В найбільшій крамниці продавали продукти харчування. Ті, що йшли на вагу, приміром ковбаси, цукерки, масло, продавщиця загортала в папір. У другій крамниці продавали – одяг і взуття, в третій – посуд. Окремо, в загородженому дворі, продавали гас (карасін), вугілля, матеріали для будівництва.
Мій батько придбавав тут дошки і вугілля. Мама ходила «до моста» з відерцем. Верталася з гасом, яким заправляла примус і керогаз.
Щонеділі на ринку, що в центрі Кривого Озера, проходив ярмарок. Напевно, всі крамниці району, що спеціалізувалися з продажу виробів легкої і харчової промисловості, брали в ньому участь. Не виключенням були й крамниці нашого села. Продавщиці збиралися біля крамниці о другій годині ночі. Разом із водієм вони швидко вантажили коробки, ящики, мішки і їхали затемна в бік ринку. Ще б пак. Товар потрібно розкласти до прибуття покупців. Також важило зайняте на ярмарку місце для торгівлі. Кожна крамниця переслідувала одну мету – реалізувати товар.
На майдані, що в районі моста, є братська могила радянських воїнів. На чорному граніті викарбуваний напис:
«Ст. лейтенант Рябоконь
Гв. сержант Терентьев Ф.Д.
Гв. рядовой Биридов Т.Г.
20 неизвестных»
Пізніше додали ПІП воїна, якого виявили серед невідомих:
«Гновенчук Олександр Власович
Загинув під час визволення Кривого Озера. Один з 20 невідомих»
Над могилою у скорботній позі застиг радянський солдат. На ньому шинеля з плащ-палаткою. У правій руці букет квітів, лівою притримує спущений до землі кулемет.
Пам’ятник навесні вкривають сірою фарбою, що імітує срібло.
З нагоди чергового державного свята на майдані збиралися тисячі людей. Навпроти братської могили встановлювали трибуну. 1 травня тут урочисто відмічали Міжнародний день праці, 9 травня – День перемоги, 7 листопада – вшановували Жовтневу революцію, під час якої більшовики здійснили державний переворот і прийшли до влади. Люди, скориставшись можливістю, вільно спілкувались і відпочивали. Грав духовий оркестр, продавали морозиво, виступали керівники підприємств, закликаючи працювати за себе і того парня, що загинув.
Старі люди згадували: до війни і після «коло моста» (на місці ательє, а потім гастроному) діяв клуб, де крутили фільми та під гармошку молодь танцювала. Показували кіно також в невеликому клубі неподалік середньої школи. Він стояв на вулиці, яка тепер називається провулком Торговим.
Ці клуби закрили, коли два колгоспи збудували на своїх територіях Палаци культури. Вони просторі. У великому фойє молодь в негоду та морози танцювала і розважалася. У глядацькій залі сцена, з якої виступали під час зборів колгоспників голова і бригадири, приїжджі з Миколаєва агітатори, художні колективи. У цій будівлі працювала бібліотека і діяли різні мистецькі гуртки.
У нашому селі три державні школи: дві восьмирічні і середня. У середній школі в 60-х роках навчалося приблизно 400 учнів. Всі вони не вміщалися в корпусі школи, що мав просторі класи і місткий коридор. З цієї причини деякі класи вчилися в двох хатинах, що вшиті очеретом. Орієнтовно в 65-му році збудували на одній лінії зі старим корпусом новий. Нарешті всі учні стали навчатися в гідних для дитини умовах. У користуванні учнів була велика їдальня і бібліотека. Також лабораторія, де проходили уроки хімії; теплиця, город і садок, куди учнів водила учителька ботаніки; теплий з високою стелею спортзал; майстерня, де навчали обробляти метал; трактор, після вивчення якого учням видавали свідоцтво механізатора.
На периферії шкільного двору перебував туалет. Він був холодний, без води і паперу.
Вигляд школи збоку псував пагорб, порослий хащами і старими деревами. У кінці 60-х років вчителька географії Ганна Костянтинівна Шантай (керівник мого класу) вирішила пустир облагородити. Вона заохотила учнів до праці. Ми трудилися на цій ділянці, поки не закінчили школу. І занедбаний куточок преобразився. Тут виросли гарні дерева, на клумбах квітували квіти. Тепер, коли проїжджаю мимо школи, то не минаю увагою окультурений майданчик. Добрим словом згадую свою вчительку. Подумки дякую їй за чуйне серце і небайдужість.
Восьмирічні школи називали червоними, за кольором цегли, з якої вибудувані стіни.
Середня школа знаходиться посередині села. Щоб до неї дійти як з одного, так і другого кутка, треба дитині здолати 3-5 кілометрів. Такого сервісу, як шкільний автобус, у ХХ ст. не існувало. Щоправда, курсував автобус, який возив людей до центру та в поліклініку. Але його розклад руху не був узгоджений з розкладом занять учнів. До того ж не кожна сім’я мала змогу виділити зі свого бюджету кошти для регулярного проїзду дітей. Тому вони ходили до школи пішки. Книжки тоді носили в ранцях. Не на спині, як нині (щоб дитина не викривляла хребет), а в руці.
Повага до старших
У ХХ столітті, звертаючись до старшого за віком, говорили «ви». Викали і найріднішим: батькам, тіткам, дядинам, навіть старшим сестрам і братам.
Пригадую, якось у нас гостювала мамина рідна сестра Фросина. В Одесі вона стала Фєньою і говорила російською. Тітка все дорікала моїй мамі: «Почєму Ліда тєбє викає? Ви же радниє». Сестри з приводу цього сперечались. Тітка мала незаперечний козир: викати не модно; у місті діти батькам тикають, бо батьки − друзі своїм дітям. До суперечки долучився мій батько. Казав: «Я з нею кіз не пас. У моїй хаті старший той, хто працює. А хто живе моїм трудом, то хай поважає мене і шанує». З роками багато моїх дитячих друзів батькам тикали. А мені запам’ятався батьків урок: «я з нею кіз не пас». Тому свідомо батькам викала. З повагою і любов’ю.
Мова
Доведено, що наш край був заселений вихідцями з північних земель України, зокрема Полтавщини. З відомих причин у лексиці кривоозерців, що народились у другій половині ХХ ст., надмір російських слів. Тож з повагою потрібно вивчати мову старих людей, які попри політичні «наративи», говорили так, як їхні предки. наприклад, мої батьки, звертаючись до своїх батьків, казали: тату, мамо. Тим часом я з сестрою казали: папа, мама (не в кличному, а в називному відмінку). До родичів батьки зверталися: дядино, дядьку. Ми ж: дядя, тьотя. Відповідно, діду – дєдушка, бабо – бабушка.
Старі люди часто послуговувалися словами: наще, либонь, коло (у значенні біля), буцімто, мо’й, еге (так), ше (ще), шо (що). У слово син пращури вкладали багато значень. Наприклад, моя бабуся Мотря до чужого, але молодшого за віком чоловіка, юнака або хлопчика, ласкаво зверталася: сину.
Приголосний р вимовляли твердо. Казали: виросли великі бураки, замела подвіра, застелила ослін радном, пішов расний дощ.
До моєї бабусі зверталися: Мотро. Коли про неї йшла мова, то казали: баба Мотра.
Мені здається, літературна вимова і правопис у наведених словах буквосполучення ря є прикладом вольового наближення колишньою владою української мови до російської.
Дієслова, які в неозначеній формі закінчуються на -ти, кривоозерці в третій особі множини вимовляють твердо, без пом’якшення. Наприклад, писати – пишут, робити – роблят, співати – співают. Напевно, така форма створилася під впливом російської мови. Адже по-російськи пішут, работают, поют.
Із раннього дитинства я перебувала в україномовному оточенні. Російську чула з уст сусідки Антоніни, дружини Івана Гулька. Поза очі її називали кацапкою. Хоча в прямому сенсі російською Антонінину мову назвати не можна. Вона вживала й українські слова. Але вимова залишалась російською. Згодом, коли я з батьками бувала в районному центрі, то російську чула від євреїв. Але вимова їхня інша, м’якша за Антонінину. Своєю рідною мовою євреї балакали швидко й емоційно. Я їх не розуміла.
Мої батьки мали друзів у селі Сирове, обжитому молдаванами. Щороку вони гостювали у нас 10 листопада, на храмовий празник, присвячений великомучениці Параскеві. Балакали наші гості українською, співали наших пісень.
Задля ходу і досягнень
Дитина сприймає світ як чарівну казку. Доросла людина бачить все, як є насправді. Стара – у всьому знаходить недоліки. Отака мудра сентенція від древніх.
Відповідно до віку говоритиму про недоліки. Без цього ніяк. Назву їх ментальними, бо передаються спадково, від батьків дітям. Батьки їх отримали, в свою чергу, від своїх предків. Негативні якості на кшталт хворобам, що не дають пташині розправити крила і злетіти.
Кілька правдивих історії.
Один старий чоловік жалівся мені на біль у попереку. Я йому співчувала, бо й сама від цього страждаю. Кажу йому: «А скільки ж ти, голубе, мішків з зерном, мукою, буряками переніс? Хату, літню кухню збудував. От і набув болячок». Дід довірливо хвалився. «Да, Ліда, мішки носив великі, повні, аж під зав’язку. Бувало, в полі, коли уборочна, робочих повідпускаю, а сам тихенько з мішком до купи з пшеницею. Наповню, викину на бистарку − і додому. А подумати: нащо було брати. Вже маєш, чоловіче, вдосталь пшениці. На трудодні ше дадут. Нє. Ше хочеця взяти. Канєшно, страшно. Можут спійняти. Та однаково береш.» Коли колгоспу не стало, цей чоловік, пенсіонер, вже не працював. Одначе тільки початки кукурудза достигнуть − гайда на поле. Робив нічні вилазки возом. Потім розказував з іронією про свої пригоди. Себе, звичайно, бачив героєм.
У минулому столітті в господарів крали домашніх птахів: курей, качок, гусей, індиків. Злодієм міг бути сусід, хата якого стояла поряд. Мого діда Тимофія подібна біда не минула. У його курник проникла жінка і поцупила півня. Мій дід не розгубився і ноги під ним не трусилися. Він вихопив півня і ним гамселив крадійку у спину. Вона з двору. Дід за нею. Супроводжував злодійку до моста і голосно кричав.
Докорів сумління ця жінка не знала. Запам’яталася її розповідь про виховання онука, який попався на крадіжці: «Кажу йому: дурак, не воруй у сосєдєй».
У тітки Марії зникла купа залізяччя. Вона кинулася до підприємця, який здає металобрухт. Дійсно, у його дворі на купі лому взнала свій скарб. Підприємець, не вагаючись, назвав того, хто його напередодні до нього приніс. Тітка до грабіжника. Після розказувала мені: «Гроші повернув. І дуже просив не дзвонити в поліцію і нікому не казати про це».
Не забути мені схвильованої розповіді батьків. Тоді була гаряча пора збирання винограду. Працювали вже на найвіддаленішій від села плантації, що навпроти Горової кручі. З Одеського консервного заводу прибували за сировиною вантажні машини з високими бортами. Водій із помічником висипали з корзин у великі діжки виноград і його утрамбовували. Одну машину до вечора не заповнили. Водій залишив її при плантації, а сам спустився в село на ночівлю.
Вранці, коли прийшли робітники і прибув бригадир, водій повідомив: уночі вкрали дві діжки. Цей чоловік дуже бідкався, мало не плакав. Казав, що через нерівні дороги кузов так заповнювали діжками, щоб ті щільно стояли одна біля одної. Робітники і робітниці водієві щиро співчували. Всіх обурила крадіжка.
Звичайно, діжок у селі не знайшли. Але згодом їх побачили … в однієї вдови та чоловіка, який жалівся на хвороби і через недомагання зрідка бував на роботі. Своїм він казав: «Хочу − іду на роботу, а хочу − не йду на роботу».
До речі, крадіжки почастішали впродовж останніх десятиліть. І крадуть не лише через бідність, недоїдання. Підштовхує краян до поганих звичок, вважаю, злодійкуватий ген, що закорінений чи не в кожного українця. Це легко довести, звернувшись до історії. Так, на наших просторих землях століттями, можливо, тисячоліттями, мешкали кочівники і різного роду вільний люд. Вони не сіяли й не жали, а жили за рахунок грабежів і збройних нападів на осілих селян і панів.
За Брєжнєва навіть ходив анекдот: «Лєонід Ілліч, люді жалуются на нізкіє зарплати.» «Да, нізкіє. Но всє же воруют.» Тобто оплату праці начальники свідомо занижували. Вважали: з підприємства робітник протягом місяця щось таки поцупив.
Це є проблема. Хоча виправна. Адже кожен член Кривоозерської громади зацікавлений жити в гідних цивілізованої людини умовах і порядках.
2023 рік
Криве Озеро − Київ